Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Пікнік на узбіччі 📚 - Українською

Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пікнік на узбіччі" автора Аркадій Натанович Стругацький. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 48
Перейти на сторінку:
class="p1">— Редріку Шухарт, — каже, — вам наказано негайно з’явитися до уповноваженого відділу безпеки капітана Херцоґа.

— Отож бо, — кажу я. — Це інша справа. Вчися, сержанте, в лейтенанти виб’єшся.

А сам думаю: це що ще за новина? Якого це чорта я знадобився капітану Херцоґу у службовий час? Добре, йду з’являтися. У нього кабінет на третьому поверсі, гарний кабінет, і ґрати там на вікнах, як у поліції. Сам Віллі сидить за своїм столом, пахкає своєю люлькою і розводить на машинці писанину, а в кутку риється в залізній шафі якийсь сержантик, новий якийсь, не знаю я його. У нас в Інституті цих сержантів більше, ніж у дивізії, і всі такі нівроку собі, рум’яні, кров з молоком, — їм у Зону ходити не треба, і на світові проблеми їм начхати.

— Здрастуйте, — кажу я. — Викликали?

Віллі дивиться на мене як на порожнє місце, відсуває машинку, кладе перед собою товстелезну папку і починає її гортати.

— Редрік Шухарт? — каже.

— Він самий, — відповідаю, а самому смішно — сил нема. Нервовий такий смішок підступає.

— Скільки працюєте в Інституті?

— Два роки, третій.

— Склад сім’ї?

— Сам я, — кажу. — Сирота.

Тоді він повертається до свого сержантика і суворо йому наказує:

— Сержанте Луммер, йдіть в архів і принесіть справу номер сто п’ятдесят.

Сержантик козирнув і вшився, а Віллі закрив папку і похмуро так запитує:

— Знову за старе взявся?

— За яке таке старе?

— Сам знаєш, за яке. Знову на тебе матеріал прийшов.

Так, думаю.

— І звідки матеріал?

Він нахмурився і почав роздратовано гамселити своєю люлькою по попільничці.

— Це тебе не обходить, — каже. — Я тебе по старій дружбі попереджаю: кинь цю справу, кинь назавжди. Адже вдруге схоплять — шістьма місяцями не відбудешся. А з Інституту тебе випруть негайно і назавжди, розумієш?

— Розумію, — кажу. — Це я розумію. Не розумію тільки, яка ж це наволоч на мене настукала...

Проте він уже знову дивиться на мене олов’яними очима, пахкає порожньою люлькою і знай собі гортає папку. Це, значить, повернувся сержант Луммер зі справою номер сто п’ятдесят.

— Дякую, Шухарте, — каже капітан Віллі Херцоґ на прізвисько Кабан. — Це все, що я хотів з’ясувати. Ви вільні.

Ну, пішов я до роздягальні, натягнув спецівочку, закурив, а сам весь час думаю: звідки ж це баламкання? Якщо з Інституту, то це все брехня, ніхто тут про мене нічого не знає і знати не може. А якщо папірця з поліції прислали... знову-таки, що вони там можуть знати, крім моїх старих справ? Може, Стерв’ятник попався? Ця наволоч, щоб себе вигородити, кого хочеш потопить. Але ж і Стерв’ятник про мене тепер нічого не знає... Думав я, думав, нічого корисного не придумав і вирішив — начхати! Востаннє я ходив у Зону вночі три місяці тому, хабар майже весь уже збув і гроші майже всі витратив. На гарячому не впіймали, а тепер дідька мене візьмеш, я слизький.

Аж тут, коли я вже піднімався сходами, мене осінило, та так осінило, що я повернувся у роздягальню, сів і знову закурив. Виходило, що в Зону мені сьогодні йти не можна. І завтра не можна, і післязавтра. Виходило, що я знов у цих лягавих жаб на замітці, не забули вони мене, а якщо й забули, то їм хтось нагадав. І тепер уже байдуже, хто саме. Бо жоден сталкер, якщо він геть не звихнувся, на гарматний постріл до Зони не підійде, коли знає, що за ним стежать. Мені зараз у найтемніший закут залізти треба. Яка, мовляв, Зона? Я туди, мовляв, і з перепустками не ходжу котрий місяць! Чого ви, розумієш, причепилися до чесного лаборанта?

Обмізкував я все це і ніби навіть полегшало, що в Зону мені сьогодні йти не треба. Тільки як усе це поделікатніше повідомити Кирилові?

Я йому сказав напрямки:

— У Зону не йду. Які будуть розпорядження?

Спочатку він, звичайно, витріщив на мене очі. Потім, мабуть, щось допетрав: узяв мене за лікоть, завів у свій кабінетик, посадив за свій столик, а сам примостився поруч на підвіконні. Закурили. Мовчимо. Потім він обережно так мене питає:

— Щось трапилося, Реде?

Ну що я йому скажу?

— Ні, — кажу, — нічого не трапилося. Вчора от у покер двадцять монет просадив — добряче цей Нунан грає, пройда...

— Стривай, — каже він. — Ти що, передумав?

Тут я навіть закректав від натуги.

— Не можна мені, — кажу йому крізь зуби. — Не можна мені, розумієш? Мене щойно Херцоґ до себе викликав.

Він обм’як. Знов у нього нещасний вигляд зробився, і знов у нього очі стали як у хворого пуделя. Передихнув він так судомно, закурив нову сигарету від недопалка старої і тихо каже:

— Можеш мені повірити, Реде, я нікому ані слова не сказав.

— Кинь, — кажу. — Хіба про тебе йдеться?

— Я навіть Тендеру ще нічого не сказав. Перепустку на нього виписав, а самого навіть не спитав, піде він чи ні...

Я мовчу, палю. Сміх і гріх, нічого чоловік не розуміє.

— А що тобі Херцоґ сказав?

— Та нічого особливого, — кажу. — Настукав хтось на мене, от і все.

Подивився він на мене якось дивно, зіскочив з підвіконня і почав походжати по своєму кабінетику взад-вперед. Він по кабінетику бігає, а я сиджу, дим пускаю і помовчую. Шкода мені його, звісно, і прикро, що так по-дурному все вийшло: вилікував, називається, людину від меланхолії. А хто винен? Сам я й винен. Принадив дитятко пряником, а пряник-то в заначці, а заначку сердиті дядьки стережуть... Тут він перестає бігати, зупиняється біля мене і, дивлячись кудись убік, ніяково питає:

— Слухай, Реде, а скільки вона може коштувати — повний «порожняк”?

Я спочатку його не зрозумів, подумав спочатку, що він його ще десь купити розраховує, та тільки де його такого купиш, може, він усього один такий на світі, та й грошей у нього на це би не вистачило: звідки в нього гроші — в іноземного фахівця, та ще росіянина? А потім мене наче обпекло: що ж це він, паскудник, гадає — я через зелененькі всю цю бодягу розвів? Ах ти, думаю, мерзотник, та за кого ж ти мене вважаєш?.. Я вже рота розкрив, щоб обкласти його в бога, в серце, в печінку. І осікся. Бо справді, а за кого йому мене ще вважати? Сталкер — він сталкер і є, йому б тільки зелененьких побільше, він за зелененькі життям торгує. От і виходило, що вчора я, значить, вудочку закинув, а сьогодні приманку воджу, ціну набиваю.

Мені навіть заціпило від таких думок, а він на мене дивиться пильно, очей не зводить,

1 2 3 4 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пікнік на узбіччі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пікнік на узбіччі"