Читати книгу - "Ґудзик"

Вогник зник. Я підійшов до дерева, де вона щойно стояла, навіть торкнувся його долонею. Нікого!

— Агов… — гукнув тихенько. — Ти де?

Мій голос у темряві лунав незвично. Десь неподалік затріпотіла крильми нічна пташка. Я обійшов кожне дерево, кожен кущ. Мені в голову прийшла божевільна думка, що вона десь розстелила свою шаль, лягла на неї й чекає, аби я скоріше наштовхнувся на її тіло.

Потім я розлютився: що за ідіотські жарти?! Тоді почав хвилюватися, чи зможу знайти зворотну дорогу? А ще трохи згодом недоречно згадав, що ця місцина аж кишить легендами про русалок, нявок, мавок, мольфарів та відьом…

Спускатися самому було досить неприємно. Я увесь час дослухався, чи не почую десь поруч звуку її кроків. Але ліс тільки глибоко дихав і чіплявся за мене своїми заскорублими пальцями. Двічі я навіть упав.

Вийшовши на рівнину, я перевів дихання і знову озирнувся на ліс. Мені здалося, що нагорі знову дихає червоний вогник її цигарки. Він спостерігав за мною, як око. І, мабуть, сміявся…

2

Розгублений та брудний я повернувся до кімнати, де вже голосно хропів мій напарник, і впав на ліжко поверх ковдри. Роздягся і вкрився лише під ранок, коли за вікном уже рожевіли хмари. Кинув швидкий погляд на гору. Тепер вона здавалася брунатною, ніби скроєною з барвистих клаптів.

На сніданок ми запізнилися. Я довго відчищав штани, Макс ніяк не міг оговтатися після вчорашньої пиятики.

— Ти куди подівся? — запитав він.

— Так, вирішив пройтися, — непевно махнув рукою я. Мені зовсім не хотілося розповідати кому завгодно про вечірню пригоду на горі.

Сьогодні я вирішив розшукати свою супутницю. Щоправда, я мало чого пам'ятав: темне волосся, шаль, яка палахкотіла за плечима, обрис смаглявої щоки у спалаху запальнички, червоний вогник… Але був ще запах — особливий запах її парфумів.

У їдальні я прискіпливо оглядав присутніх. Половина відпускників уже розійшлася, кожен у своїх справах — хтось попхався до лісу по гриби, хтось оглядав місцеві музеї та краєвиди. Вона, скоріше за все, теж поснідала раніше і вже пішла.

— Хто ще тут є з наших? — запитав я в Макса.

— Ти ж усіх бачив! — здивувався той.

— Маю на увазі взагалі — з кіношників? — пояснив я. Мені чомусь здалося, що вона могла бути студенткою з акторського факультету. Макс назвав кілька більш-менш відомих мені призвіщ. Але все це було не те. Ми ліниво копирсалися у своїх тарілках: вермішель із запліснявілим солоним огірком, сир, що був политий рідкою сметаною… Напівпорожня їдальня з вапняним запахом та синіми стінами не викликала апетиту. За двома сусідніми столиками сиділо кілька людей. Я впізнав одного сивочолого кінодокументаліста в потертій джинсовій куртці (як ми тоді мріяли про таку закордонну ганчірку!). Він був із донькою і дружиною. Трохи далі сиділи три кобіти. Вони голосно перемовлялися, реготали, позираючи то на нас із Максом, то в бік сумного кінодокументаліста. Одна з жінок курила. Але вона була досить огрядною та стриженою.

— Здається, ми тут здохнемо від нудьги! — зауважив Макс. — Хоча… можна ходити у триденні походи в гори. Я бачив оголошення на дошці. Ти як щодо цього?

— Ще не знаю…

Ми так-сяк поперегортали вермішель, не без задоволення випили по дві склянки холодного кефіру й вийшли на сонце. Я ще недостатньо добре знав Макса, і мені захотілося відірватися, прогулятися наодинці.

— Ну, ти куди? — мимоволі запитав я.

— Піду ще покемарю, — відповів той. — А ти?

— Пройдуся…

Вранці територія турбази мала зовсім непривабливий вигляд. Скульптури були жахливі, альтанки поламані. Тільки непідстрижені кущі, високі дерева обабіч алей та клумби в різнокольорових капелюхах троянд були природними й не викликали роздратування. Попри все, мені подобалося це запустіння. Я вийшов до басейну. Біля нього походжали кілька людей, але ніхто не насмілювався пірнути в зеленувату, вкриту ряскою воду. Швидше за все, вона була дощовою й простояла в цьому бетонному кориті ціле літо. По темній, непрозорій поверхні, як човники, ковзали кленові листки.

Я одразу побачив її. Даремно хвилювався, що не впізнаю! Вона лежала на смугастому рушнику й читала книжку. її волосся — справді дуже темне й густе — було підібране у високий «кінський хвіст». Вона була у відкритому купальнику. Нічого спільного з учорашнім нічним образом. Та я був певен: це вона. Я сів на протилежному боці басейну й почав її розглядати. Марно! Я знову відчув дивну замиленість ока — скільки не вдивлявся, не міг зібрати увесь образ докупи. Він розсипався, як дитячі кубики. Чи гарний в неї стан? Я споглядав її ніжно-рожеві п'яти, що світилися на сонці, і вони здавалися мені райськими яблучками. Можливо, вона була такою, як усі. Але в тому, напевно, й полягає сенс людських стосунків, що якоїсь миті «один з усіх» немов потрапляє в перехрестя небесних променів і стає першим, єдиним з усіх… Я бачив її саме в такому ракурсі — ніби вона була літаком, який «ведуть» два прожектори. Решта простору стала для мене темна й нецікава. Більше не було сенсу так прискіпливо придивлятися до неї. Я підійшов. Примостився поруч на траві й одразу відчув той терпкий нетутешній аромат, тільки вранці він був набагато слабшим, ніжнішим. Вона відірвала погляд від книжки й поглянула в мій бік. У мене не було впевненості, що вона мене впізнала, але я вже розумів, що звичайний варіант знайомства тут не пройде. Запитати, що вона читає, або — чи вірить у кохання з першого погляду? Ні, банально… Зацитувати пару рядків з Бодлера? Безглуздо… Заговорити про погоду? Ще чого…

— Не напружуйся, — раптом сказала вона, — мене звати Ліза. Ти ж це хотів дізнатися?

Її голос роздяг мене до нитки! Вона перевернулася на бік, підперла рукою підборіддя, подивилася мені прямо в очі. Сонце виблискувало на її смаглявому плечі, засліплювало мене.

— Куди ти щезла? — запитав я.

— А я взагалі люблю щезати, — відказала вона й знову зосередилася на книжці. Але я вже не міг жити без її голосу!

— Може, піднімемося на гору? — запропонував я. — Або з'їздимо в місто, посидимо в кав'ярні?

— Це зайве. Кав'ярень мені