Читати книгу - "Необхідні речі"

Генрі Бофорта, наприклад, бісить, що Г’ю Пріст лупить по «рок-олі»[9], коли нап’ється… але Генрі минеться. Вілма Джерзик і Нетті Кобб не терплять одна одну… але Нетті минеться (напевно), а не терпіти когось – то просто такий у Вілми стиль життя. Шериф Пенґборн досі побивається за своєю дружиною й молодшою дитиною, які наглою смертю загинули, і це була, звісно, трагедія, але з часом йому минеться. Ситуація з артритом Поллі Чалмерз ніяк не кращає – навіть навпаки, гіршає потрошки, – і їй, можливо, й не минеться, але вона навчиться з цим жити. Мільйони людей так живуть.

Ми час від часу зіштовхуємось одні з одними, але здебільшого все йде гаразд. Або завжди йшло, дотепер. Але мушу повідати вам справжню таємницю, дорогі мої. Саме тому я й покликав вас, як тільки побачив, що ви знову в місті. Я думаю, біда – справжня біда – вже йде до нас. Я нюхом відчув її щойно за горизонтом, ніби несвоєчасну бурю, повну громовиць. Колотнеча між баптистами і католиками через «Нічку казино», діти, що дражнять бідного Слопі через його заїкання, факел Джона Лапойнта, скорбота шерифа Пенґборна… думається мені, що все те обернеться суцільною половою на тлі того, що наближається.

Бачите оту будівлю на іншому боці Мейн-стріт? За три квартали вгору від місця, де стояв «Емпоріум Ґалоріум»? Бачите перед нею зелений навіс? Ага, ота. Усі вікна замилені, бо там ще не зовсім відчинено. «НЕОБХІДНІ РЕЧІ» – каже нам вивіска, і якого ж милого це означає? Я також без поняття, але саме від того місця у мене погані передчуття.

Отам.

Гляньте знову на вулицю. Бачите хлопчика, правда? Іде з велосипедом і ніби мріє собі найцікавіші мрії, які лише можуть бути у хлопчика. Очей із нього не зводьте, дорогі. Думаю, з нього все й почнеться.

Ні, я ж кажу вам, поняття не маю… не зовсім. Але дивіться за тим малим. І залиштеся ще на трохи в місті, добре? Відчувається якась неправильність, і якщо щось станеться, було б непогано, якби був присутній якийсь свідок.

Я знаю того хлопця – того, що з велосипедом. Може, і ви знаєте. Браян його звати, забув прізвище. Батько встановлює сайдинг і двері в Оксфорді чи Саут-Перісі, здається.

Ви за ним дивіться, кажу вам. За всім дивіться. Ви вже тут бували, але наближаються зміни.

Я знаю.

Відчуваю.

Наближається буря.

Частина перша. Грандіозне відкриття

Розділ перший

1

У містечках відкриття нової крамниці – завжди неабияка новина.

Браянові Раску це стільки не важило, як декому. Наприклад, його матері. Він часто чув, як вона обговорює цю тему («Це не плітки, в жодному разі», – пояснювала вона йому, бо пліткарство – брудна звичка, й вона таким не займається) телефоном зі своєю найкращою подругою Майрою Еванс протягом останнього десь місяця. Перші робітники прибули до старої будівлі, де раніше була «Нерухомість і страхування західного Мейну», одразу як школа знову відкрилась, і відтоді напружено там працювали. Ніхто особливо не знав, що вони там роблять: першим ділом робітники вставили велике вікно вітрини, а другим – повністю замилили його.

Через два тижні на вході з’явилася табличка, що висіла на нитці на прозорій пластиковій присосці.

НЕВДОВЗІ ВІДКРИТТЯ!

повідомляла табличка.

НЕОБХІДНІ РЕЧІ КРАМНИЦЯ НОВОГО ТИПУ Ви не повірите власним очам!

«Та то ще одна антикварка буде, – запевняла Браянова мати Майру. Кора Раск у той час лежала, відкинувшись на дивані, стискаючи в одній руці телефонну слухавку, а іншою закидаючи до рота вишні в шоколаді, й переглядала “Санта-Барбару” по телевізору. – Просто ще один антикварний магазин з купою підробних ранньоамериканських меблів і старими запліснявілими телефонами з індукторами. От побачиш».

Це було невдовзі після того, як встановили й замилили нову вітрину, і мама говорила з такою впевненістю, що Браян мав би відчути, що тему закрито. Але коли йшлося про його маму, тема ніколи не була цілком закрита. Її домисли й гіпотези були такі ж нескінченні, як проблеми персонажів «Санта-Барбари» й «Загальної лікарні». Минулого тижня перший рядок на табличці на дверях змінився на:

ГРАНДІОЗНЕ ВІДКРИТТЯ 9 ЖОВТНЯ – ПРИХОДЬТЕ З ДРУЗЯМИ!

Браяна нова крамниця цікавила не так, як його матір (і деяких учителів, бо він чув, як вони обговорюють цю тему в учительській середньої школи Касл-Рока, коли була його черга носити туди пошту), але йому було одинадцять, а здорового одинадцятирічного хлопця завжди цікавить щось нове. Крім того, його захопила назва. «Необхідні речі» – що ж це насправді означає?

Він прочитав змінений перший рядок минулого вівторка, повертаючись додому зі школи. Післяполудневий період щовівторка тривав у нього довго. Браян народився із заячою губою, і хоча її хірургічно підрихтували, коли йому було сім років, хлопцеві все одно доводиться відвідувати логопедичні заняття. Усім, хто питав, він несхитно заявляв, що ненавидить ті заняття, але насправді було не так. Браян глибоко й безнадійно закохався в міс Реткліфф і цілий тиждень чекав на цей урок корекційної освіти. Вівторками навчання в школі тривало ніби цілу вічність, а останні дві години він завжди проводив з приємним відчуттям метеликів у животі.

На занятті було лише четверо ще дітей, і всі з інших районів міста. Браян цим тішився. Після години в одній кімнаті з міс Реткліфф він почувався надто піднесеним для товариства. Йому подобалося діставатися додому надвечір повільно, зазвичай штовхаючи велосипед, а не крутячи педалі, мріючи про неї, поки жовте й золоте листя опадало навколо нього у скошених променях жовтневого сонця.

Його шлях тягнувся вздовж трьох кварталів Мейн-стріт навпроти міської толоки, і дорогою він побачив табличку, що проголошувала грандіозне відкриття, притиснувся носом до скла дверей, сподіваючись побачити, що тепер на місці важких столів і промислово-жовтих стін після від’їзду агентів у справах нерухомості й страхування західного Мейну. Цікавість програла. На двері зсередини встановили ролети, опущені до самого низу. Браян спромігся розгледіти лише відображення власного обличчя і складених долонь.

У п’ятницю, четвертого, у щотижневій касл-рокській газеті «Дзвінок» з’явилось оголошення про нову крамницю. Повідомлення оточувала рамка з френзлями, а під друкованим текстом було зображення ангелів, що стояли спинами одне до одного й дмухали в довгі сурми. Насправді