Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бережіть янголів своїх 📚 - Українською

Читати книгу - "Бережіть янголів своїх"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бережіть янголів своїх" автора Тетяна Брукс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 52
Перейти на сторінку:
шість років тому, — і дременув до Ізраїлю. Жіночка стільки років сама, жоден мужик і на поріг не навідувався. А тут — Олексій. Його благовірна така… Ой… Ти вибач, Поліно. Це я про іншого Олексія, не твого, — белькотіла Раїса. — Щось я засиділася…

Вона спробувала підвестися на рівні. Але я рішуче спинила її.

— Сиди й не рипайся!

Зібрала всю свою витримку, згадала педагогічно-психологічну освіту і недбало кидаю:

— Та, заспокойся ти, Раю. Ми ж з тобою подруги як-не-як. Ну що то за чоловік, що у гречку не стрибає? Мені вже воно все’дно, але Вовку, сина, шкода. Чотирнадцять хлопцеві, не розбереться до пуття — все життя може шкереберть піти. А давай ще по одній? За дружбу… За справжню, жіночу…

Раїса, знаючи мою, м’яко кажучи, емоційну вдачу, дивиться на мене оторопіло, як кролик на удава, а я товчу своє:

— Та я вже давно не хочу нічого. Якщо він отій Марині потрібен — нехай. Певна річ, самій не солодко. А мені б поговорити з нею лише. По телефону… Ти, Раю, любесенька, телефончик напиши, га? Я нікому — нічичирк. У тебе ж донька росте? Ти ж хочеш, щоб вона щасливою була? Мужики — вони всі сволота, а ми, жінки, маємо одна одну підтримувати.

Цікаво, звідки в мене тоді такі думки з’явилися? Ні, точніше, не думки, а просто слова. Подумки я оту Райку «розмазувала по стіні», і мені навіть здалося, що вона прочитала все це в моїх очах. Вона повільно взяла ручку, яку я їй простягла, папірець і написала номер телефону. Я подумала: «Дай Бог, щоб це був той телефон, інакше я тобі…»

Тьху, жіноча солідарність… «Не кажи своїй подрузi…» Убила б…


2

Телефон виявився саме той. Я вже давно зауважила, що коли сильно чогось захочу, то воно здійснюється. Спочатку я гадала, що це просто збіг. Але тепер я знаю точно: ми самі ліпимо свою долю. Своїми думками, рішеннями, вчинками. Окрім того, існує ще щось, чого я до решти не розумію, але знаю точно, що воно в мене є. Чи то сила якась, чи енергія — називайте як хочете, але знаю точно: воно є. Треба буде згодом розібратися, що це таке і з чим його їдять.

Отож я, вдаючи із себе працівницю міської АТС, телефоную недбало-діловито:

— Вас турбує абонентський відділ міської АТС. Прізвище?

— Шалімова.

— Адреса?

— Та у вас має бути адреса… — невпевнено-­слабко протестує голос.

— Дівчино, мені нема коли з вами теревенити! Кажу: ми перевіряємо близько двох тисяч номерів, уточнюємо координати абонентів. Тож ваша адреса, прошу? — наїжджаю я.

— Вулиця Кононова, 2, квартира 7…

Усе. Крапка. Господи, скільки сил забирає ця боротьба з собою! Головне — навіщо? Усім давним-давно відомо: якщо мужик вирішив накивати п’ятами — не втримаєш нізащо. Однак чому він бігає туди й сюди? І чим вона краща за мене?

Підходжу до дзеркала і бачу — приємна на будь-яке око. Струнка спортивна фігура (все-таки — майстер спорту зі спортивної гімнастики колись), довгі красиві ноги, високі груди, обличчя із виразними карими очима… Та й макіяж я вмію зробити. Пишні звабливі губи. Може, й не красуня, але коли проходжу повз компанію чоловіків, то відчуваю їхні погляди. А якось Олексіїв начальник зауважив: «Є дуже вродливі жінки. Подивишся — таки гарна!.. А є ніби й не красуня, а пройде повз мужиків — усі стрілки на північ.

Це він про мене. То якого ж греця моєму благовірному треба? Яка ж тоді ота Марина, що він мене, отаку, матір його сина, на неї проміняв? Зірка голлівудська, чи що?

Біль, образа, самотність напосілися на мене так, що я залилася гіркими слізьми. Коли наплакалась досхочу, згадала: сльозами горю не допоможеш. Треба якось діяти…

Згадалась Іринка Романова. Вона таки муд­ра. Ми ще зовсім молоді тоді були, десь років по двадцять два — двадцять три. І вона якось зауважила: «А мені головне — щоб переступивши поріг Сашко залишав усе налипле за порогом і був увесь мій. А вже що він там без мене витворяв, то його справи, якщо він був при цьому щасливий». Мабуть, любила вона його до нестями. А може, так і слід? Цікаво, як вона зараз? Хочеться сподіватись, що все в неї добре. Ось упораюся з цією веремією і обов’язково навідаю її. Ох і посміємося ж ми з усього! Та ні-і-і, я не можу так, як вона — ревнощі печуть душу, виїдають усі мізки. Ані їсти, ані спати — жити не дають!

Так. Усе. Зібралася. До верстата, тобто до дзеркала. Макіяж має бути бездоганним. Зачіска й одяг — звабливими, трохи викличними. Чоловік зараз на роботі, отже, вона вдома сама. Цікаво, чому вона вдома сидить? А як же вона живе? Напевно, він гроші їй дає… Звісно! Тут копійки економиш, працюєш, як рабиня Ізаура, а ця пані сидить собі вдома, та ще й моїм мужиком тішиться! Де ж ота справедливість? Та й не надто їм там на заводі платять. Зарплату ще тільки за травень виплатили, а на календарі вже серпень. Ага, тож він їй квіточки на мої гроші, мабуть, купує? Ну, люба, отримаєш ти квіточки! Від мене особисто. На могилку. Ні! Стоп. Так не можна… А власне, чому не можна? Їй можна, а мені — ні?!

Отак, накрутивши себе далі нікуди, виходжу з дому, купую гвоздички. Я їх ненавиджу. Навіщо купую? Не знаю…

Як я дісталася за потрібною адресою — не пам’ятаю. Дзвоню.

Двері відчиняє така собі субтильна «сіра мишка». Навіть передні зубки випинаються, як і належить миші. «От би зараз по цих зубах… — майнуло в голові. — Господи, і він мене? На цю… мишу?!»

Мене накрила хвиля зловтіхи і самовпевненості. Я поставила ногу між дверима і з нахабною посмішкою тицьнула квіти.

— Ну, здрастуй, Марино, — кажу.

У «миші» — питання в очах, затим — переляк. Вона намагається зачинити двері, але куди там їй!

— Побалакаємо? Щоб усі сусіди чули, чи, може, всередину пустиш? — питаю. — Попереджаю: голос у мене… Гучний.

Схоже, я ввімкнула свою «енергетику». Марина, не зводячи з мене сповнених жаху очей, повільно пропускає мне поперед себе. Я продовжую посміхатися, і це, напевно, дещо заспокоює її. Як би там не було, вона промовляє:

— Мені Альоша казав, що ти вродлива. І ось тепер ти, така гарна, стоїш переді мною, у моєму домі, а чоловік твій таки надає перевагу мені.

1 2 3 4 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бережіть янголів своїх», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бережіть янголів своїх"