Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

Вілан створив легко читабельний посібник із економічної грамотності. Торкаючись самих основ, що складають економічну науку, він допомагає читачеві стати більш поінформованим і свідомим громадянином, який краще розуміє основні економічні питання сьогодення. Він показує, що економіку можна пояснити без графіків, діаграм і рівнянь. Він доводить, що економічний аналіз може бути вельми цікавим. Ця книга має стати чудовим доповненням для базових курсів з економіки в коледжах і старших класах шкіл. А ще важливіше те, що вона може стати вступом до цієї галузі знань, змінюючи погляди тих людей, які відкинули вивчення економіки як неймовірно виснажливе й нудне. Я часто мріяв про написання загального вступу до економічної науки, однак різні проекти відбирали мій час. Якби я все ж узявся за справу — ось книга, яку я хотів би написати.

Знайома картина. Студент магістерської програми великого американського університету стоїть перед великою лекційною залою, малюючи на дошці графіки й рівняння. Його англійська може бути вільною, а може й ні. Матеріал сухий і математизований. На іспиті студентам можуть дати завдання намалювати криву попиту чи диференціювати функцію повних витрат. Це курс «Економіка 101».

Студентів рідко запитують (як це мало би бути), чому основи економіки доводять неминучість колапсу Радянського Союзу (розміщення ресурсів без цінової системи — неймовірно важка справа у довготривалій перспективі), які економічні вигоди приносять ті, хто курить, тим, хто не курить (вони раніше помирають, залишаючи більше соціального забезпечення і пенсій для решти з нас), або чому вимога збільшити виплати допомоги вагітним і породіллям може фактично зашкодити жінкам (роботодавці можуть відмовлятися наймати молодих жінок на роботу).

Частина студентів можуть досить довго вивчати цю науку, щоб захоплюватися «загальною картиною». Абсолютна більшість цього не робитиме. Справді, більшість яскравих, інтелектуально розвинених студентів у коледжах страждають при вивченні «Економіки 101», шаленіють від радості, склавши іспит, і потім назавжди прощаються з цією дисципліною. Економіка переповнена математикою й хімією — драконівськими предметами, що вимагають запам’ятовувати масу матеріалу і мало пов’язані з тим, що доведеться робити в житті. Звичайно, багато яскравих студентів намагаються уникнути вивчення цього курсу. Це неподобство двох рівнів.

По-перше, чимало інтелектуально здібних людей втрачають знання з предмета, що є цікавим, потужним і дуже актуальним для майже всіх аспектів нашого життя. Економіка допомагає зрозуміти проблеми публічної політики від донорства органів до політики рівних можливостей. Цей предмет в одних випадках є інтуїтивним, а в інших — працює проти інтуїції. До нього мають стосунок видатні мислителі. Одні, як, наприклад, Адам Сміт і Мілтон Фрідман, привернули до себе загальну увагу. Однак інші, на зразок Ґері Бекера і Джорджа Акерлофа, не здобули собі за межами академічної спільноти того визнання, на яке заслуговували. Надто багато людей, які охоче ковтають книги про Громадянську війну чи біографію Семюеля Джонсона, були відлякані від цього предмета, який мав би бути доступним і захопливим.

По-друге, багато наших непересічих громадян є економічними невігласами. Засоби масової інформації сповнені згадок про впливового Бена Бернанке, що відігравав вирішальну роль у реагуванні уряду США на глобальну фінансову кризу. Однак скільки людей можуть пояснити, що ж саме він робив? Навіть значна частина наших політичних лідерів могла б скористатися знаннями з курсу «Економіка 101». Адже майже кожні політичні дебати містять твердження одного чи кількох кандидатів, що аутсорсинг і глобалізація «крадуть» в Америки робочі місця, роблячи нас біднішими та збільшуючи ймовірність стати безробітними. Як і будь-яка конкуренція на ринку, міжнародна торгівля справді продукує певну кількість лузерів. Однак уявлення про те, що вона робить нас колективно біднішими, є хибним. Дійсно, такі твердження є економічним еквівалентом застереження, що Військово-морські сили США у своєму плаванні ризикують звалитися з краю Землі. На моїй пам’яті найколоритніше твердження в цьому сенсі висловлював Росс Перо, спритник, що був третім кандидатом на президентських виборах 1992 року (коли основними кандидатами були Білл Клінтон і Джордж Г. В. Буш). Перо під час президентських дебатів активно доводив, що Північноамериканська угода про вільну торгівлю призведе до «гучних звуків відсмоктування» робочих місць зі Сполучених Штатів до Мексики. Фраза запам’яталася, однак економісти помилялися. Цього не сталося.

Кампанія Перо була, кажучи в його самого стилі, «собакою, що не полює». Однак це не означає, що ті світові лідери, які домоглися свого обрання, мають міцні знання з економіки. 2000 року французький уряд прийняв програму боротьби з безробіттям, що виражалося двозначними числами; її політика була еквівалентом «золота дурнів». Уряд під проводом соціалістів зменшив максимальну тривалість робочого тижня з тридцяти дев’яти до тридцяти п’яти годин. В основі, напевно, лежало логічне міркування, що, коли всі люди працюватимуть меншу кількість годин, для безробітних залишиться якась робота. Інтуїтивно ця політика мала привабливий вигляд, але знову це було виведенням токсинів із тіла за допомогою п’явок. Сумно, однак ані п’явки, ані коротший робочий тиждень не дадуть нічого, крім клопотів у довгостроковій перспективі.

Французька політика базувалася на помилковому уявленні про сталу кількість робочих місць в економіці, які можна раціоналізувати. Повна дурня! Американська економіка за тридцять останніх років створила мільйони нових робочих місць, пов’язаних із Інтернетом, — місць, які не лише не існували в 1980 році, але й ніхто не міг навіть уявити їх собі, й усе це без намагань уряду скоротити кількість робочих годин.

Дві тисячі восьмого року уряд Франції під проводом Ніколя Саркозі прийняв закон, що дозволяв компаніям і працівникам за угодою скасовувати 35-годинний робочий тиждень, значною мірою тому, що та політика ніяк не вплинула на вирішення проблеми безробіття. Жоден розсудливий економіст ніколи б і не подумав, що вона здатна на це, і зовсім не обов’язково це означало, що політики (і люди, які їх обрали) хотіли дослухатися розумних порад. І не можна казати, що Америка не має власних економічних проблем для вирішення. Протестуючі антиглобалісти вперше вийшли на вулиці в Сіетлі 1999 року, б’ючи вікна і перекидаючи автомобілі на знак протесту проти засідання Світової організації торгівлі. Чи мали протестувальники рацію? Чи дійсно глобалізація і розвиток міжнародної торгівлі зруйнують довкілля, експлуатуватимуть робітників із країн, що розвиваються, і поставлять McDonald’s на кожному розі? А може, ближчим до істини був Томас Фрідман, оглядач New York Times, коли назвав протестувальників «Ковчегом Ноя із захисниками пласкої Землі, протекціоністськими профспілками і хіпі в стилі 1960-х»?[6]

Під час президентських