Читати книгу - "Тепло його долонь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І халявне житло, — докинув Остап.
— Як це?!
— А так! Хіба я не бачу, що знімати квартиру вам важкувато? А коли я поїду, ви можете переїхати сюди — звичайно, грошей я з вас не візьму.
— Дякую, — понуро промовив Роман.
Хлопці повернулися до крісел. Остап, вирішивши, що музика не завадить, увімкнув пісню навмання. Тишу заповнив голос старенького Сальваторе Адамо — він співав про сніг, який падав. Tombe la neige...
Хлопці поринули у світ спогадів. За роки міцної дружби їх назбиралося достобіса. Траплялися, звісно, сварки й непорозуміння, але то все були дрібниці. Одне для одного вони стали більшим, аніж звичайні друзі. Траплялися важкі сповіді, але хлопці завжди знаходили розраду та допомогу.
Заприятелювали вони ще в першому класі. Сіли після святкової лінійки за одну парту — і більше не розлучалися. Всі завдання та справи ділили порівну, не здогадуючись тоді, що були «іншими». Обидва стрункі й однаково привабливі. Тільки Остап був дещо закритою дитиною, весь час заносився у думки, завжди тримався осторонь від загальних розваг. Роман, на відміну від приятеля, користувався авторитетом і — на додачу — прихильністю дівчат. Вони, мов бджоли на мед, летіли на хлопця і намагалися привернути до себе його увагу. Та марно — все закінчувалося на флірті та й навіть пізніше, вже в старших класах, не заходило далі. Скоро юнаки зрозуміли (кожен окремо), що дивляться у бік хлопців. Відтоді спільна риса назавжди зміцнила дружбу.
Згодом Роман швидко знайшов собі хлопця — ним став перший-ліпший юнак, з котрим познайомився. Палкі почуття перетворилися на звичку, яка дотепер тримає їх разом. Завели спільних друзів, влаштувалися на роботу — почалося тихе сімейне життя. Про таку ідилію багато хто мріє. На відміну від друга, Остап не кидався на шиї всім юнакам, які траплялися на шляху, а все чогось шукав, сподіваючись на «одного і назавжди»…
Спорожніла пляшка ніби натякала на завершення вечора. Роман почав збиратися, щоб не виходити надто пізно. І хоча надворі нікого не було, обережність змушувала не баритися в гостях і швидше повернутися додому — до обіймів коханої людини.
— Я завтра вихідний, — на прощання сказав Роман. — Можемо десь зустрітися на каву, а ввечері й Макс підтягнеться. Як тобі пропозиція?
— Можна, — промовив Остап задумано. — Я вже звільнився, тому часу «на себе коханого» маю вдосталь.
— Тоді добраніч, друже! — поспіхом поцілувавши друга, Ромця зник за дверима.
Годинник вибив одинадцяту годину. О такій порі Остап іще не лягав спати. Кинувши погляд на самотній квиток до невідомого, він вирішив прогулятися. Зрештою, сніг завжди вабив його неспішними мандрівками та глибокими роздумами. За такої погоди хлопець відчував себе справжнім, глибоко самотнім, але при цьому сповненим рішучості й сил. Тепло вдягнувшись, юнак вийшов.
В обличчя війнуло колючим холодом, який намагався пірнути до найменшої шпаринки в одязі. Ноги провалювалися по коліна в кучугури — важка хода швидко знесилювала. Неквапом Остап звернув з широкої дороги туди, де ще декілька днів тому видніла непомітна стежка, яка вела до центральної вулиці міста. Тепер на тому місці лежала суцільна снігова ковдра, що сходилася межею з низенькими кущами. Усе навкруги нагадувало білу глазур дерева, будівлі, автівки… Жодного іншого кольору. Нарешті на обрії з’явилися обриси широкої вулиці, що більше скидалася на проспект. Потроху юнак пробирався крізь заметіль, ніби щось вишукуючи та на щось сподіваючись. У жодному з провінційних магазинів не горіло світло. Навіть кав’ярні зачинилися раніше, ніж звичайно, — певно, власники вирішили, що відвідувачі нададуть перевагу домашньому відпочинку.
Несподівано хлопець відчув чиюсь присутність, хоча вулиця лишалася безлюдною. Хоча ні… Пара очей спостерігала за ним із кожного кутка. Остап прискорив ходу, але не міг збагнути, кому було цікаво споглядати за ним у таку погоду? Несподівано він побачив перед собою «Це». Істоту було ніби зіткано з диму й думок: неосяжна, легка, невагома. Вона дивилася на нього, намагаючись зазирнути до дна душі. У її погляді не відчувалося ні тепла, ні уваги. Лише сум та цікавість.
— Ну, ось і зустрілися, — розтягуючи слова, вимовила мара.
Хлопець закляк. Він розумів — хоч і не знав, хто перед ним постав, — що порятунку немає. Рій думок завирував у голові. Ні, страху не було. Лише відчуття приреченості.
— Ти хто? — пошепки спитав хлопець.
— А ти мене не впізнаєш? — запитанням відповіла химера.
— Та щось не пригадую, — спробував відбутися жартом Остап. — Може, десь і зустрічалися.
— Хіба? — з удаваним подивом усміхнулася примара. — Які ж ви, люди, дурні! Не зустрічалися ми з тобою, хлопче, ніколи. Я — це ти, а ти — це я. Крапка! Усе дуже просто. Роками я живу з тобою, все життя крокую поруч. Не раз ти намагався мене відігнати — та марно.
— Це вже занадто…
— Нічого не «занадто». Затям — ти без мене не можеш. Я — мов той вірус, що потрапив до слабкого організму. Але з часом ти звикаєш до вірусу, підлаштовуєшся під нього, дозволяєш спустошувати себе. О, так! І навіть не намагаєшся його уникнути: що більше він розповсюджується, то складніше його вивести. Зрештою, ти перестаєш бути собою: лишаєшся порожньою склянкою, наповненою по вінця мною.
— Так що ж ти таке насправді?
— Подобається? — криво посміхнулося марення. — Чекай, це ще не все. Коли ти порожнієш, то жодна річ не може виштовхати мене з тебе. Я — наче цемент, що міцнішає, та сила якого неперевершена.
— Розумію тебе, Самото, — зітхнув хлопець. — То коли я тебе «підхопив»?
— Від самого народження. Спершу боровся: твій імунітет намагався придушити мене, приховати. Потім ти закохувався, втрачав надію і терпіння, а тепер склав зброю.
— Та я ж хотів.. Просто було очевидно, що нікому я не потрібен. Що почуття
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тепло його долонь», після закриття браузера.