Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Промінь 📚 - Українською

Читати книгу - "Промінь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Промінь" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 76
Перейти на сторінку:

Запах теплої й мокрої землі. Спокій і радість. Спрацьовує, напевно, генетична пам’ять поколінь: як добре. Усе нормально. Буде чудовий урожай. Нічого не бійся.

Коли мама легенько стукнула у двері, він був уже в ліжку. Вона підійшла, всміхаючись, і сіла на самісінький краєчок, страшенно втомлена, але майже умиротворена:

— На добраніч, синку.

Він дивився знизу вгору на її лице, і ніяк не міг сказати того, що мусив.

— Я люблю тебе, мамо.

— Я теж дуже тебе люблю.

— Мамо… — він затнувся. — Якщо він забере мене… не сумнівайся, ти все правильно зробила. У мене були в житті ці чотирнадцять років.

Вона задихала голосно, важко, як після бігу.

— Він тебе не забере, — сказала вона іншим, твердим голосом. — Я не дозволю… Спи!

Вона відійшла, сіла в крісло біля письмового стола й залишилася сидіти у півтемряві, чекаючи півночі. Денис слухняно опустив повіки, збентежений і вдячний: вона його охороняє. Мама поруч.

У Дениса з самого малечку були особливі стосунки з матір’ю. Навіть народження двійнят не віддалило їх одне від одного. Денис і мама були мов єдине ціле.

Люди реагували по-різному: дехто стурбовано стверджував, що це не цілком нормально, дитині пора сепаруватися. Інші пророкували з розумним виглядом: він підросте і стане, як усі підлітки, потайливим і незалежним, тільки почекайте кілька років. Хтось згадував Едіпів комплекс, — добре, що Денис тоді не знав, що це таке.

Зараз, за хвилину до півночі, лежачи в маленькій спальні маленького будинку, загубленого серед таких же будинків на маленькій вулиці, розташованій посеред величезного чужого континенту, він ставив собі єдине питання: чи правда, що мати продала його?

Ні, це дурне формулювання, неправда. Продають заради вигоди, продають за гроші. Мама нікого не продавала, вона уклала договір… договір, а не угоду купівлі-продажу. І, якщо замислитися, умови непогані. Чотирнадцять років — багато. Це були хороші чотирнадцять років.

…А хоч би й продала? Які варіанти? Умер би він на третій день життя й ані разу не відчув би радості. Не возився б із Джекі-щеням, не вчив двійнят грати в м’яча… Ох, Коля. Нога зростеться, у дітей швидко зростається. Як добре, що у батьків є двійнята. Малята запам’ятають, що в них був старший брат…

Дурниці! Як він міг впустити собі в голову такі думки?! Що значить — «був», він не збирається ніде діватися!

…Знати б, що буде потім. Нехай, будь ласка, нічого не буде, ніякого загробного світу. Заснути й просто не прокидатися. Деякі собаки живуть по чотирнадцять років… ціле життя. Тільки б не було «потім». Занадто страшно про це думати.

Пробив годинник, орендований разом з будинком. Здригнулася підлога: маленький землетрус, такі бувають тут часто. І в ту ж секунду стало тихо: не шипіла вода в поливальній системі під вікном. Не їздили машини по далекій трасі. Не цокав годинник. Замовкла далека поліцейська сирена.

Денис сів на ліжку, торкнувшись босими ступнями прохолодної гладенької підлоги. У кріслі, як і раніше, хтось сидів, але це була не мама. Денис увімкнув світло; незнайомець дивився на нього, закинувши ногу на ногу, недбало відхилившись на спинку.

— Мамо! — крикнув Денис.

Ніхто не відповів. Денис прожогом зірвався з ліжка, кинувся тікати, відчинив двері…

Світло з кімнати вирвалося назовні, залило коридор, по коліно завалений уламками. Будинок був наче після бомбардування, наче після катастрофи, яка сталася багато років тому — по стінах повз грибок, подекуди руїни поросли мохом.

Денис сліпо оглянувся. Дірява стеля висіла на уламках перекриття. Даху більше не було. У проламі виднілося небо, хворобливо-жовте, підсвічене пожежею. Двері в кімнату двійнят теліпалися на одній завісі, і мультиковий поні був ледь помітний.

Денис завив і ввірвався в дитячу; останків не було. Тільки уламки. Сміття, пил, пісок, патьоки від висохлої води. Денис кинувся вниз…

Упав на сходах, покритих клаптями килимового покриття. Скотився й сильно вдарився головою. Секунду сидів, притискаючи руки до ґулі, що росла на очах. Незнайомець стояв у нього за спиною:

— Зупинися, заспокойся й послухай мене, я скажу щось дуже важливе.

Денис вилетів надвір. Чорнота, порожнеча, безмовність. Руїни навколо. Від вулиці залишилася тільки табличка з назвою, що дивом утрималася на стовпі: «W. Beam Place».

— Де вони? Де вони всі?!

— Неправильно поставлене запитання. Де ти?

Денис сів на завалену сміттям галявину перед будинком, де раніше був газон, і вперше відчув холод. Він вискочив з дому в трусах і майці. Незнайомець сів напроти — на розкришену бетонну тумбу.

— Ти — в мене. Я купив тебе і заплатив добру ціну. Нічого дивного, правда? Ти знав, що так буде.

Денис знову торкнувся ґулі на лобі й зрозумів — так. Він знав. Думати про таке майбутнє було нестерпно, тому він цілий рік прикидався, що не вірить.

— Навіщо? — беззвучно запитав Денис.

— Що? — незнайомець приставив долоню до вуха, вдаючи глухого.

— Навіщо? — Денис витиснув з себе голос. — Навіщо я вам потрібний?

— Я не збираюся тебе з’їсти. Чи зґвалтувати, чи послати на плантації. Ти потрібний мені для однієї справи… — незнайомець раптом підморгнув. — Обговоримо умови твого повернення додому?

Ніколи ні до, ні після Дениса не проймала така радість, така надія, відчутна, як пекуче віскі, яке він куштував у житті тільки раз, та й то випадково.

— Ну от і очка заблищали, — констатував незнайомець. — Гаразд…

Він устав з бетонної тумби, простяг Денисові руку. Той був змушений подати свою. Долоня в незнайомця була крижана; він допоміг Денисові піднятися, поставив на ноги, не докладаючи зусиль:

— Мене звати дядько Роберт. Тобто мене звати не так, але ти називатимеш мене дядько Роберт. Я дам тобі завдання. Непросте. Робота триватиме тридцять днів, день на підготовку, разом тридцять один день ти працюєш на мене, а я повертаю тобі назад усе твоє життя у повному,

1 2 3 4 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Промінь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Промінь"