Читати книгу - "Річки Лондона"

— Правду кажу! — сказав Ніколас і перехрестився. — Клянуся власною смертю, а більшої клятви бідний дух дати не може. Це було жахливе видовище. Голова відлетіла, а з шиї — кров фонтаном.

— Що робив убивця?

— Зробивши своє діло, він пішов собі геть по Нью-Роу, — сказав Ніколас.

Я подумав, що Нью-Роу веде вниз, до Черінг-Крос — ідеального місця, якщо хочеш спіймати таксі або навіть сісти в автобус. Убивця міг залишити центр Лондона швидше, ніж за п'ятнадцять хвилин.

— І це ще не було найгірше, — сказав Ніколас, не збираючись дозволяти своєму слухачеві відволікатися. — Було в цьому вбивці дещо потойбічне.

— Потойбічне? — спитав я. — Ви щойно зізналися, що ви привид.

— Я, звісно, дух, — сказав Ніколас, — але це лише означає, що я краще знаюся на потойбічному.

— То що саме ви побачили?

— Чоловік-убивця не просто змінив капелюх і зовнішній одяг, він змінив своє обличчя, — сказав Ніколас. — Хіба це не потойбічно?

Хтось крикнув моє ім'я. Леслі поверталася з двома кавами.

Поки я відвернувся, Ніколас зник.

Кілька секунд я стояв, витріщивши очі, а потім Леслі знов покликала мене:

— Тобі потрібна кава чи ні?

Я пройшов бруківкою туди, де на мене чекала з пластиковим стаканчиком Леслі.

— Що-небудь трапилося, поки мене не було? — спитала вона.

Я надпив каву. Я не зміг змусити себе сказати «Я щойно розмовляв із привидом, який усе бачив».

Наступного дня я прокинувся об одинадцятій, і це було набагато раніше, ніж я хотів. Мене та Леслі відпустили о восьмій і ми, щойно добрівши до казарми, відразу пішли спати. На жаль, окремо.

Основними перевагами мешкання в казармі свого відділку є те, що це дешево, близько до роботи, і поруч немає батьків. А недоліком є те, що доводиться ділити своє помешкання з людьми, яких не навчили жити разом з іншими людьми, і які мають звичку носити важкі черевики. Невміння жити разом призводить до того, що кожне відчинення дверей холодильника стає захопливою мікробіологічною пригодою, а важкі черевики означають, що коли хтось повертається зі зміни, гуркіт кроків нагадує лавину.

Я лежав у своїй вузькій койці та дивився на плакат з Естель[1], що висів на протилежній стіні. Кажіть, що хочете, але неможливо подорослішати настільки, щоб відмовити собі в задоволенні бачити перед собою красиву жінку, коли прокидаєшся.

Десять хвилин я лежав, сподіваючись, що всі мої спогади про розмову з привидом розвіються, наче туман, але вони не зникали, тому я підвівся й пішов під душ. Цей день був незвичайний, тож мені слід було мати добрий вигляд.

Попри все, що про неї думають, лондонська поліція досі залишається пролетарською організацією і зовсім не сприймає поняття «клас офіцерів». А тому кожний новий навчений констебль, незалежно від того, яку він або вона має освіту, мусить пройти дворічне стажування звичайним копом на вулиці. Бо ніщо так не гартує характер, як коли на тебе лаються, плюють або блюють представники громадськості.

Перед закінченням свого стажування починаєш проситися до різних підрозділів, з яких складається поліція. Більшість стажистів продовжать службу повноцінними констеблями в одному з поліцейських відділків міста, і великі поліцейські посадовці люблять наголошувати, що рішення залишитися констеблем і працювати на вулицях Лондона — гарний вибір. Бо мають же бути люди, на яких лаятимуться, плюватимуть і блюватимуть, і особисто я аплодую тим хоробрим чоловікам і жінкам, які виконують цю роль добровільно.

Саме таким було шляхетне покликання командира мого підрозділу, інспектора Френсіса Неблета. Він став полісменом ще до того, як динозаври повиздихали, швидко доріс до рангу інспектора, а потім тридцять років із задоволенням обіймав одну й ту саму посаду. Це був флегматичний чоловік з гладким брунатним волоссям, чиє обличчя було таке, ніби по ньому лопатою вдарили. Неблет був настільки старомодний, що надівав поверх білої сорочки мундир і навіть виїжджав «із хлопцями» на патрулювання.

На сьогодні мені було призначено з ним співбесіду, на якій ми мали «обговорити» мої кар'єрні перспективи. Теоретично цей етап розвитку моєї кар'єри матиме позитивні наслідки і для поліції, і для мене особисто. Після цієї співбесіди буде ухвалено остаточне рішення щодо мого майбутнього, але я мав сильну підозру, що на мої побажання при цьому ніхто не зважатиме.

У задрипаній кухоньці, якою користувалися всі мешканці мого поверху, я зустрів Леслі, яка мала незбагненно свіжий вигляд. У одній з шаф там був парацетамол; на парацетамол у поліцейській казармі завжди можна розраховувати. Я ковтнув таблетку й запив водою з-під крана.

— Пан Безголовий має ім'я, — сказала Леслі, поки я готував каву. — Вільям Скірміш, працював у ЗМІ, жив у Хайґейті.

— Більше про нього нічого не сказали?

— Лише те, що завжди кажуть, — відповіла Леслі. — Безжалісне вбивство, бла-бла-бла. Злочинність у центрі міста, до чого докотився Лондон, бла-бла.

— Бла, — завершив я.

— Що робитимеш у першій половині дня? — спитала вона.

— О дванадцятій маю співбесіду з Неблетом щодо моєї кар'єри.

— Удачі, — сказала вона.

Щойно інспектор Неблет звернувся до мене за ім'ям, а не