Читати книгу - "Куркуль"

Подумав він про це і знову позіхнув. Як набридло ховатись! Наче пес вуличний у дощ, так і він, похиливши голову, біжить від усього світу. Тут жовток у віконці згас, мабуть, Саша погасила лампу, не дочекалася його, лягла спати. От було б добре, якби лишився Бог на небі, не забув про нього, заблудлого сина. Федот зайшов усередину, обтрусився; праворуч — двері в братову кімнату, ліворуч — його, а посередині — комора, де тримали дрібний інвентар та одяг. Федот пішов до своїх дверей, потягнув за ручку й пірнув в імлу. Біла смуга світла, немов соняшникова олія на поверхні миски з юшкою, плавала посеред хати. Одразу біля входу — пічка. Червоні пелюстки відблисків жевріючих дров було видно на перекритті стелі та побілених трямках. Навпроти печі — вікна, під ними, ближче до красного кута, застелений діжниковою скатертиною стіл. А поруч — мальована скриня. Праворуч сплять діти, ліворуч — жінка. Федот прокрався до столу. Там стояли дві поливані миски: в одній був хліб, а в іншій варена картопля — дружина приготувала.

— Чого це так пізно? Що трапилось? — з кутка пролунав тихий голос Олександри.

— Не спиш? Спи собі, — одказав Федот.

— Хіба з тобою заснеш? Швендяєш ночами, як той кіт навесні.

— Та де я там швендяю, хата в Мачули згоріла, заїхав подивитись.

— Як то згоріла? Що, зовсім?

— Я б сказав — геть згоріла.

— Як же ж воно?..

— Як-як — отак. Не треба було розпускати байки свої радянські, людей доводити… Останній шмат хліба з рота витягають.

— Схаменися, іроде! Знову за своє. А як хто почує? Підведеш під холодну, а може ще й гірше, без суду та слідства.

— От чого ти знов, Шуро, тільки й чути від тебе «схаменися» та «схаменися». Не можу я так! Як твій мозок бабський не розуміє, що не можу!

— Бабський чи ні, а ти прямо розхрабривсь. Героєм бути хочеш? Добре. Доживеш до старості, то й буянь, тільки після того, як діти на ноги стануть.

— Гаразд. Годі. Зараз доїм, будемо спати.

— Будемо. Розумник. А чи ти забув, що матуся моя в Смольному навчались?

— Та чув уже сто разів. Тикаєш мені своєю матусею. Тільки що з того зараз, заради чого вона навчалася? Навіщо, я тебе питаю? Для чого?

— Для живого!

— Ти спиш, чи шо? Що ти верзеш?

— Що, що… А ото. Не дуже балакай, бачиш, що робиться, за людей тепер людей не вважають.

— Твоя правда. Хоч цьому тебе матуся смольна навчила.

Федот проковтнув картоплю та пішов у ліжко до дружини. А тим часом брудні на вигляд хмари замацали небо, розмазали по місяцю спочатку тонкий серпанковий шар, а тоді гладкими мазками прикрили нічне світило. Настала ніч, умочивши село в темну непроникну фарбу.

Наступного ранку Федот прокинувся, коли сонце ледь пробивалося крізь каламуть хмар. Узимку на селі роботи було небагато: жінки пряли й вишивали, чоловіки порались у сараях та відпочивали. Саша грюкала посудом, вимішувала тісто на пиріжки, згодом збирала старшу доньку Ліду до школи. В їхньому селі три роки як відкрилася школа — три класи й двоє вчителів. Старша вже рік старанно відвідує навчання, їй подобається, он вже й абетку знає, і писати трохи навчилася. А молодша Зоя сиділа на довгому ліжку, цяцькалася із дерев’яною лялькою, яку Федот вистругав минулого літа та причепурив для малої клаптиками синьої тканини, що залишились після шиття його сорочки.

— Давай-но, поки гарячі, поїж трохи, — звернулась Олександра до чоловіка.

— Шуро, заспався я щось… Зморила мене вчорашня подорож. А ти чого мене не будиш?

— А шо ж будити? Петро зарано пішов — на збори, приїжджають із міста комсомольці. Казав, аби й ти приходив.

— Диви, уже втік. Піду корові насиплю, а ти свині поки навари. Там подивимось, що то за збори.

— Може, не підеш?

Шура якимось своїм загостреним жіночим відчуттям усвідомила зле. Запальний був її Федот, спалахував, немов скіпа, але швидко вигорав. Буває, гримне, а за хвилину вже всміхається, мовляв, що ти, мамо, не злий я, така вдача просто. Спочатку жінка його побоювалась, особливо в перші роки. Батьки віддали її за Шевченка, який був трохи бідніший, міркували таким чином уласкавити радянську владу, уберегтися від ЧК. Але не вбереглись, відібрали в них усе й заслали невідомо куди. Може, до Казахстану, а може, й ближче, хтозна. Федот дуже поважав її батька, розмовляв ґречно, з чемними нотками, не так, як з іншими. А як вислали Олександриних маму й тата, зовсім змінивсь. Озлився не жартома, а серйозно, щотижня лаявся з кимось із влади, набув репутації бунтівника Ще й брат його під’юджував, усе мріяв схилити на свій бік. Часом чоловік м’якшав, слухав братика, що розповідав про світле майбутнє, де всі рівні. Утім, слухав Федот нервово, постукуючи долонями. Але щоразу вислуховував до кінця і лише потім шпарко підводився та гупав дверима Петрової кімнати так міцно, аж вапно сипалось.

— Чого ти з ним так довго товчешся?