Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Куркуль 📚 - Українською

Читати книгу - "Куркуль"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Куркуль" автора Максим Анатолійович Бутченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 74
Перейти на сторінку:
Хіба треба на себе відро помийне виливати?

Шура неодноразово намагалась відмовити від такого спілкування свого чоловіка. А той махав руками: «Усе тобі треба знати!» Так і затихав. Але одного разу розсердився та пальнув голосно, мов з гармати: «Ворога треба чути, знати, як він мислить!» Ці слова наче молотом огріли Сашку; вона зрозуміла, що рано чи пізно лихо підхопить їх з дому, як протяг. Не буде їм добра. Ось і тепер чоловік легко погодився йти на ці кляті збори, а жінка труситься, наче те павутиння на сирому вітерці.

— Знов ти почала. Піду, нехай булькочуть, я буду тихенько сидіти, не бійся!

Ойкала та айкала Сашка, але ж хто її слухає?! Серце жіноче чутливе, мов осіння пелюстка, яка відчуває буревій, ще тільки-но тьмяніє небо.

Ближче до полудня Федот натяг шапку, убрався в кожух і пішов до «ізби-читальні», де часто засідав місцевий партійний осередок. У приміщенні було повно людей, здебільшого чоловіки-колгоспники, кілька одноосібників і жінок. У лютому вдень нудьга загортала селян старою й подряпаною, але мереживною, мов хуртовина, млостю, додаючи їм важкої журби та душевного смутку. Чоловіки випивали, а жінки були не від того, аби попліткувати. Та вже кілька зим поспіль до них унадилися приїжджати міські партійці. Одного разу привозили вченого дядька, з лисиною, наче натертою каніфоллю. Він дві години поспіль стояв у куті, як прибитий, і не замовкаючи розповідав про те, що світовий капіталізм має от-от повиздихати, а пролетаріат — навпаки, скрізь повстати і правити всією Землею. Треба лише потерпіти трошечки, натиснути, зерна не утримувати, а все віддавати Партії. Насамкінець усі вже ладні були розійтися, адже час стояв пізній, аж тут Федот не втримався й спитав:

— Ти, я бачу, дядько вчений. Університети закінчував, долоньки-он бачу, які ніжні, мов у дівчинки…

Чоловіки попереду радісно закрякали, а жінки біля виходу гмукнули всі разом.

— Товаришу, я… — намагався сам за себе заступитися вчений.

— Так-от, — продовжив Федот, — якщо пролетаріат буде правити всюди й скрізь, то ким саме він буде правити?

— Е-е-е… — забекав партієць, очі його забігали, а руки затремтіли.

Чоловіки в приміщенні затихли, а вчений крутився на місці, немов його хтось укусив, згодом зняв окуляри, витяг довгу білу пом’яту хустку та почав люто натирати лінзи. З того часу Федот щоразу відвідував подібні збори, дошкуляв ораторам, але й уважно їх слухав.

Ось і нині він вийшов надвір і почимчикував до хвіртки. Поруч біля кривого, як у того вченого дядька пика, паркану стояв Нестор, Федотів сусід. Це був п’ятдесятидворічний чоловік із широким обличчям у численних зморшках. Нестор мав вузько посаджені очі й товстуваті губи, нібито стиснуті посмішкою. Обличчя незвичайне, але більш дивовижною була його вимова: Нестор перекручував слова, вимовляв їх недоладно, часто плутаючи або пересуваючи наголос.

— Шо це, сусідику, тобі не сидиться вдома? — прошепелявив він, стукаючи люлькою об дерев’яний стовпчик.

— Йду на збори, прочухати твоє керівництво! — одразу відповів Федот.

— Шо їх чухати, вони нині самі очухуються.

— Про шо це ти, Несторе?

— Так у нас у колгоспі, цей, чутки гуляють, буцімто прісєдатєля так вилаяли в районі, так вилаяли! Погрожували судом і таборами… Прийшов до нас у бригаду блідий, як смерть. Я йому кажу: «Ну воно тобі треба, що ти себе мучаєш? Йди на покой!»

— Ну-ну, і що ж він відповів?

— Скочив, як оскаженілий, і давай матом на мене. А тоді сів за стіл і спокійним голосом, як той батюшка, пропісочив усіх, от.

— Несторе, от ти дурню старий. Нашо ти подався в той колгосп?

— А шо мені? Шо втрачати? Ондо халупа моя перекосилась, як обличчя в прісєдатєля. Корова три роки як померла, а жінки нема в мене, гарнюні такого. Оце ходжу на комітет бідноти, послухаю, як ця біднота порається, аж легше стає. Я як пан серед них, хліб із салом їм!

— Працювати треба, і не будуть бідувати. А то самогонку жеруть та пісні горлають. Чув я твою бідноту…

— Це ти, товаришу Шевченко, контрреволюційні пісеньки співаєш. Так і закриють.

— Ну, якщо ти, старий пеньок, не донесеш, то й не закриють.

— Це залежить, чи даси ти мені зараз тютюну, о!

— Хитрий ти! Як я з тобою, із здирником, стільки років прожив?

Нестор ласо засопів, замуркотів, немов кіт, простягнув долоню, в яку Федот насипав із гіркою доброго тютюну. На цьому й попрощалися. Федот посміхнувсь, постукав приятеля по плечу, а тоді захрумкав стежкою, що вилась, як псячий хвіст.

«Ізба-читальня» стояла посеред села. Узагалі-то колись це був маєток місцевого пана «міроєда» Нестеренка, але його радянська влада швидко приборкала. Пана розстріляли, майно забрали, жінка з немовлям утекла. І ось тепер велика кам’яна хата з широкими, на півсажня вікнами — любив колишній господар багато світла — служила новій державі. Біля ґанку стояли троє колгоспників, курили, плювали в сніг. Там, де вони плювали, снігове полотно було вже схоже на дуршлаг. Колгоспники ховались під навісом, повільно виціджували слова, а плювали — мов ставили крапку. Федот кивнув, постукав валянком об валянок, витер обличчя й увійшов у коридор, що тягнувся, мов хробак, заповзаючи в глибину хати. У тьмяний та вузький простір з відчинених дверей падало геометрично-рівне жовтувате світло. Звідти лунав чийсь голос, твердий, як граніт. Він бив словами, розкидав їх, наче каміння. Цей голос наполегливо й прямо гримотів у приміщенні так, що в певний момент притягнув до себе Федота. Той покірно попрямував до світла з дверей, роблячи дрібні тихі кроки, як

1 ... 3 4 5 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куркуль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Куркуль"