Читати книгу - "Холодна Гора"

І все ж ми вважаємо книгу Вайсберга, яку вже прочитав увесь цивілізований світ, цікавою й корисною і для українського читача.

Її автор, будучи надзвичайно спостережливою і вдумливою людиною, об’єктивно свідчить про події 1936–1939 років, жертвою яких він сам був. Особливо цікаво та пізнавально прочитати його сповідь разом із документальними матеріалами про справу Українського фізико-технічного інституту Павленко Ю.В., Ранюк Ю.Н., Храмов Ю.А.

Дело УФТИ. — Киев. 1995. Багато чого з того, про що свідчить Вайсберг, ми тепер уже знаємо. Але його особисті спостереження і враження не можуть бути замінені архівними документами.

Видання книги О. Вайсберга є здійсненням давньої мрії перекладача, який усе своє життя працював науковцем в Українському фізико-технічному інституті, бував у колишній квартирі Вайсберга, де його було заарештовано, відвідав колишню Дослідну станцію глибокого охолодження, спорудженням якої керував Вайсберг, мав можливість частково проглянути його досьє із архівів. Спілкувався також з Олександром Харламовим, сином Марселя (Конрада Бернардовича Вайсельберга) та Олени (Ганни Давидівни Микало).

Переклад із деякими несуттєвими скороченнями здійснено з англомовного лондонського видання 1951 року, що вийшло у видавництві «Саймон енд Шустер». Перекладач також користувався польським перекладом варшавського видавництва «Чительник» 1990 року, який значно доповнений порівняно з англійським. Зокрема, в польському виданні більше подробиць про життя автора в Харкові та його роботу в УФТІ.

Ми намагалися зберегти термінологічні особливості розповіді Вайсберга. Так, наприклад, терміни ДПУ та НКВС він має за синоніми, працівників НКВС він називає гебістами, мабуть, від ГБ — держбезпеки (госбезопасность). А тим часом органи Державного політичного управління (ДПУ) прийшли на зміну Надзвичайній комісії (НК) в 1922 році й проіснували вони до 1934 року, після чого ввійшли до складу Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС).

Книга Вайсберга в різних країнах видавалася під різними назвами. Після тривалих роздумів ми вирішили видати її під назвою «Холодна гора», оскільки це словосполучення дуже часто зустрічається в книзі.

Вайсберг нічого не знав і не написав про подальшу долю своїх харківських колег. Не мав він можливості проілюструвати свою книгу. Якоюсь мірою це зробили ми.

Мета цієї книжки описати події, що не мали собі подібних у новітній світовій історії. З середини 1936 і до кінця 1938 року тоталітаризм у Радянському Союзі набрав своїх остаточних форм. За цей період таємна державна поліція заарештувала в містах і селах приблизно 8 мільйонів людей. Заарештовані люди звинувачувались у зраді, шпигунстві, приготуванні збройних повстань та підготовці замахів на життя радянських лідерів. Усі вони, за невеликими винятками, після короткого слідства, що рідко коли тривало більше трьох місяців, визнавали себе винними та, якщо ставали перед відкритим судом, то визнавали себе винними також і публічно. Всі вони були засуджені на довгі роки позбавлення волі в концентраційних таборах на Далекій півночі й у Середньоазіатських пустелях.

Усі вони були невинуватими.

Стверджуючи це та дбаючи про свій захист від педантичної критики, я маю зробити два застереження. Одне з них торкається вбивства Кірова, секретаря ленінградського обкому партії, який також був членом Політбюро. Кірова було вбито 1 грудня 1934 року після партійних зборів в одному з районів міста. Вбив його молодий студент Ніколаєв, який і сам був членом партії. Мотиви цього вбивства ніколи не були до кінця з’ясованими. Багато людей вірили в те, що причиною вбивства були заздрощі, в усякому разі, це був акт приватної помсти. Інші, в тому числі й Троцький, вважали це вбивство провокацією ДПУ. Але, в усякому разі, Кірова було вбито ще за два роки до початку «великої чистки». Впродовж цієї «чистки» мільйони людей були звинувачені в підготовці замахів на життя радянських лідерів, але тільки один із них, Кіров, був убитий.

Моє друге застереження торкається шпигунської активності іноземних держав. Звичайно, в ті роки шпигунство мало місце, хоча діяльність агентів наражалась на великі, порівняно з іншими країнами, труднощі. Радянський Союз був повністю ізольований від зовнішнього світу. Радянські люди, яким загрожували звинувачення в шпигунстві, не мали змоги покинути країну. Гроші ніколи не приваблювали їх, бо вони не мали змоги їх витратити, не наражаючись на підозру. Людей, здатних шпигувати на користь іноземних держав з ідеологічних міркувань, можна було б знайти серед представників колишніх привілейованих класів. Але на той час вони вже були зламані, залякані й втратили віру в себе і в перемогу своєї справи. Люди не схильні ризикувати своїм життям без віри в успіх. Таким чином, закордонним агентам дуже важко було вербувати шпигунів серед радянських громадян. Однак, на той час ще могли залишатись у країні люди, які давно, ще до утвердження радянської влади, працювали на іноземні держави й не порвали своїх зв’язків. Закордонна шпигунська мережа аж ніяк не могла бути значною, але вона, певно, існувала. Серед величезної кількості заарештованих могли бути один або два справжніх шпигуни. Якщо поголовно заарештовувати мешканців якоїсь частини міста, то в їх число може потрапити й справжній шпигун, який мешкає в цій частині міста. Насправді ж, ДПУ не заарештовувало всіх мешканців якогось району, але масовість арештів 1936–1938 років давала той самий ефект. Жертви були випадковими. ДПУ в ті часи діяло в такий спосіб, який не давав ніяких гарантій, що серед заарештованих були вороги радянської влади, а не безвинні обивателі. В часи загальної атмосфери страху, спричиненої сталінським гаслом «пильності» й шпигуноманією, безпідставні звинувачення торкнулися навіть тих, хто мав захищати державу від її справжніх ворогів.

Якщо ж ДПУ й заарештувало кілька справжніх шпигунів випадково, то методи дізнання не дозволяли відрізнити такого шпигуна від маси фіктивних, які вже «зізнались» під натиском слідства.

Справжній шпигун дуже просто міг залишитись невикритим серед безликої маси інших «шпигунів», які потрапили в тенета ДПУ. Він, як і всі інші, зізнавався, називав своїми співучасниками безвинних людей і тим самим покривав своїх справжніх спільників.

Час від часу радянська військова контррозвідка хапала іноземних агентів, які нелегально