Читати книгу - "Червона лінія U2"

Переді мною у двері зайшла поважного віку дама, яка приїхала таксівкою, водій виніс за нею екстравагантний капелюх і кишенькового песика. Обличчя дівчини на рецепції розпливається у звичній посмішці, світ повертається до норми, моя поява була лише випадковістю. Я підіймаюся до свого номера, на ключі замість цифри написано А.Vülker, на дверях сусіднього номера – J.Vülker, спільна лазничка, всередині латунні таблички з тими ж прізвищами, щоб А.Vülker і J.Vülker не переплутали рушники. Кімната в колоніальному стилі, бамбукові палиці по кутах, на яких розтягнуто білий полотняний намет, тканина якого нещільно прилягає до стін і тріпотить на вітрі, коли відчиняєш вікно. На антикварних комодах і столах – світлини зі сценами сафарі, а по кутах – громіздкі плетені скрині і незручні, теж плетені стільці. У помешканні А.Vülker не можна курити, а помешкання J.Vülker дісталося Зехрі, ім’я якої означає «вродлива дівчина з хвилястим волоссям».

Зехра прилетіла з Анкари, і вона намагається бути несхожою на турецьких жінок, яких тут, у Берліні, дуже багато. Вбрані у безформні балахони, замотані хустинами, вони сидять у кожному вагоні трамвая чи метро і, коли заходиш, дивляться на тебе байдужим, позбавленим цікавості поглядом. Здається, ніби вони тільки те й роблять, що їздять у громадському транспорті з усіма своїми дітьми, візочками, сумками, поширюють різкі аромати дешевих парфумів, змішані з запахом поту. А вечорами збираються своїми великими родинами десь у парку, в районі Кройцберґа, а найбільш радикальні – у своєму Нойкьольні, куди скоро боятимуться їздити усі, крім них, і наших, тих, що передплачують «Русский вестник». Хоча якщо розібратися, то які вони наші, разом із цим своїм «вєстніком». Вони збираються і спершу довго їдять щось, знайомо порозстелявши газети на траві, а потім обговорюють плани на завтра, розподіляють між собою маршрути і вагони, щоб не пропустити жодного і нікому ні на мить, принаймні ні на мить, проведену в громадському транспорті, не дати забути про свою присутність. Така у них тактика. Невідомо тільки, яка у них мета. Тобто нам із Зехрою невідомо.

Хоча загалом як Кройцберґ, так і Нойкьольн не такі вже й погані райони. Мені навіть часом здається, що вони чи не найцікавіше з усього, що є у цьому місті. Це сусідні райони, і можна непомітно перетнути межу між ними у метро, на деяких станціях стіни прикрашають старі написи часів Другої світової, коли у метро були бомбосховища і всюди були намальовані стрілки до них, а також зазначалося, скільки осіб може там поміститися. Я виходжу на одній з таких зупинок, тут могли б заховатися від бомбардування 447 осіб. Кордон між Кройцберґом і Нойкьольном можна непомітно перетнути і пішки, на перший погляд різниця між ними не така вже й помітна. Хіба що вулички у Кройцберзі більш доглянуті, краще освітлені й у крихітних крамничках торгують не дешевими турецькими шкарпетками, а делікатесними турецькими стравами, винами, дитячими іграшками, тут багато невеличких і вічно переповнених кнайп, овочевих крамниць, книгарень із книжковими розкладками «все по 1 євро», на яких можна знайти Сервантеса російською, а Леніна німецькою, Томаса Манна іспанською, а Генріха Манна французькою. Деякі з книг підписані: «Жанні від Ленні» або «Ленні від Тані». Різняться своїм змістом і газетні вивіски та оголошення, розвішані на стінах або на стовбурах дерев. У Кройцберзі більше оголошень, які запрошують на «Танці в парку». У Нойкьольні частіше трапляються газетні вирізки з повідомленнями про «Вбивство у парку». У Кройцберзі люблять оселятися представники творчої богеми, не лише слов’янської і турецької, а й німецької. Щоправда, парам із дітьми часом доводиться міняти район, бо у школах частіше звучить турецька, ніж німецька. У Нойкьольні надзвичайно дешеве житло, тому тут часто селяться незаможні студенти, в тому числі німецькі. Але більшість із них при першій же нагоді намагаються поміняти район.

Перше, що кидається у вічі під час прогулянки Нойкьольном, – це велика кількість поховальних бюро, які пропонують помпезні бронзові та мармурові надгробки, які давно вийшли з моди, здається, навіть у Східній Європі. Ще тут часто можна побачити оголошення: «Посилки до Росії, Польщі, України».

У Кройцберзі розташована моя улюблена кнайпа (неподалік вулиці Пушкіна). Точніше, дві кнайпи – одна навпроти одної по обидва боки каналу, в одній можна посидіти на дерев’яних настилах, які поплавками покладено на воду, намочити ноги і навіть погодувати качок, які підпливають і нахабно погрожують дзьобнути. У кнайпі навпроти є столики для пірнання. І хоча я ніколи не пірнала з них, але мені дуже подобається сидіти там, пити пиво і знати, що в будь-який момент можеш пірнути. У цих кнайпах збирається дуже попущена публіка, деякі парочки кохаються просто у вбиральні, на мушлі. І якщо в цей момент заходить хтось із відвідувачів, парочка не переривається, просто подає знак, що можна спокійно користуватися пісуаром.

На стінах будинків у Кройцберзі багато графіті у стилі написів: todo para todos. І якщо не вдумуватися у марксистсько-хіпівське значення цього слогану «все для всіх», то можна вигадати собі щось дуже романтичне і загадкове, наприклад, що це якась магічна формула індусів, яких у цьому районі дуже багато, чи навіть мексиканців, яких тут іще більше. Часом я забуваюся і роззираюся тут у пошуках когось, хто міг би відповісти мені на одне з моїх дурнуватих запитань, наприклад, як пройти до такого приємного майданчика для відпочинку, здається, недалеко від метро, а поряд із ним парк і турецька овочева крамниця. Насправді тут за кожним рогом можна знайти такий майданчик, не кажучи вже про всі перелічені орієнтири. Але мені чомусь хочеться знайти саме той, на якому минулого разу було так приємно сидіти, хоча я і розумію, що знайти його навряд чи вдасться. Як не дивно, часом навіть такі дурнуваті запитання зустрічають розуміння. Одного разу це була німкеня років сорока п’яти, вбрана в щось стильно обдерте, як усі тут, незачесана, в одній руці вона тримала цигарку, іншою штовхала дитячий візок. На візку, який уже давно відслужив своє і в будь-який момент міг розвалитися, сиділи одне на одному двоє хлопців років шести-семи. Нижній – блондин із прозорою шкірою і голубими очима, верхній – мулат із довгими кучерями і пухнастими віями. Німкеня, яка розмовляла берлінським діалектом, зрозуміла моє питання з півслова і пояснила, як пройти. Місце, до якого я дійшла, було чудовим, хоча і зовсім не тим, яке я мала на увазі. Але яка, зрештою, різниця.

Я розумію Зехру, бо мені й самій