Читати книгу - "Червона лінія U2"

Щоранку, коли ми із Зехрою виходимо з готелю і сідаємо в метро, я помічаю, що вона всю дорогу напружується, коли чує турецьку, так само як здригаюся і я, коли чую російську. Ми перезираємося поглядами спільниць, і від цього стає якось легше.

Зехра часто дзвонить додому, розмовляє зі своїм півторарічним сином, від якого вперше поїхала на цілих десять днів. Вона страшенно хоче назад, до Анкари, і тому все довкола їй не подобається – ні кімната в колоніальному стилі, ні балдахін над ліжком, ні тигрова шкіра на стіні. Не кажучи вже про Перґамський музей, куди вона пішла вже вп’яте, щоб уп’яте розревітися під час оглядання воріт з ринку старовинного міста Мілет, яке було розташоване на території теперішньої Туреччини.

– Ти розумієш, це ж усе наше, йому тут не місце, – зітхає Зехра.

З вікна її кімнати видно внутрішній дворик, альпінарій довкола фонтана, вода з якого повільно стікає у широку кам’яну чашу. Особливо обурює Зехру кебаб на сусідній вулиці, вона знайшла три орфографічні помилки у тій частині меню, де назви були вказані турецькою. Вона звернула на це увагу власника кебабу, і той наступного ж дня все виправив. Але Зехра не може заспокоїтися, вона не розуміє, як можна з такою байдужістю ставитися до рідної мови. І її зовсім не заспокоює усвідомлення, що меню провисіло на будці щонайменше кілька місяців і ніхто не зауважив помилок. Хоча кебаби смачні і ми кілька разів купуємо їх вечорами. Одного з таких вечорів ми з Зехрою довго розмовляємо про те, як швидко в емігрантів втрачається мовне чуття, і стосується це не лише малограмотних заробітчан, а й освічених людей. Зехра народилася в Туреччині, з троьох до тринадцяти років мешкала з батьками у Гамбурзі, а потім повернулася назад, до Анкари. Вона розмовляє німецькою майже без акценту і працює перекладачем для найбільших турецьких видавництв, а її чоловік, також германіст, має власну фірму, яка займається виготовленням нотаріально завірених перекладів.

Ми довго сперечаємося з нею про те, що гірше – бути українцем чи турком у сенсі того, як тебе сприймають європейці. Про українців тут знають надто мало, а про турків – надто багато. Виявляється, що результат виходить доволі схожий, тим більше що як українці, так і турки, які найчастіше репрезентують свої країни тут, зайняті на тих же будовах чи сезонних сільськогосподарських роботах.

– Ти не уявляєш, яка дивовижна моя країна – напівазіатська, напівєвропейська. Це така неймовірна суміш, таке поєднання протилежностей, європейцям просто важко уявити собі щось, що настільки сильно відрізняється від їхнього нудного глобалізованого світу, – і це звучить у неї зовсім не пафосно, а щиро і переконливо. Відчувається, що їй справді болить і вона ненавидить цей ситий і зациклений на собі світ за те, що він сприймає її так однобоко. Я розумію її значно краще, ніж їй здається, попри те, що знаю про Туреччину, мабуть, значно менше пересічного європейця. Але у нашому з нею праведному і патріотичному обуренні проглядається небезпечно багато від позиції жертви, від ображених монологів «пеемжистів», яким постійно здається, що вони заслуговують і на більш сите існування, яке хтось мав би їм забезпечити, але чомусь не забезпечує, егоїстично зайнятий власними справами.

Наші нічні розмови постійно розпадаються на окремі монологи, суть яких, попри відмінність деталей, зводиться до одного. Це трохи нагадує хаотичний самоаналіз, коли вже усвідомлюєш, яких саме помилок допустилися батьки у твоєму вихованні, але все одно не знаєш, як тепер дати раду з наслідками цих помилок. Адже звинувачувати когось завжди легше, ніж міняти щось у собі.

Час від часу Зехра перестає нервово курити, її обличчя змінюється, в ньому з’являється якась мрійлива розслабленість. І тоді вона розповідає про свого півторарічного сина. Вона довго не хотіла мати дітей, їй було страшно, що і вона колись виглядатиме так само, як усі ці турчанки у берлінському метро, адже механізм патріархального побуту для всіх однаковий. Але тепер їй навіть складно пояснити, чого саме вона боялася. Усі її страхи виявилися надуманими і безпідставними.

– Уявляєш, мені майже сорок, а я тільки тепер усвідомила, що не мушу жити так, як інші, згідно із встановленими кимось правилами, а можу сама вирішувати, що і як робити, – Зехра дуже хвилюється, коли говорить, відчувається, що вона йшла до цього усвідомлення довгими і складними манівцями психологічних травм і розчарувань. – Тобто люди, які живуть не так, як хочуть, самі погоджуються на це. Справа не в тому, що в них немає вибору, а лише в тому, що їм легше думати, ніби в них немає іншого виходу, аніж насправді шукати цей вихід. Я просто не знаю, як тобі пояснити, яким неймовірним відкриттям стало для мене те, що дитина не обмежує тебе, не прив’язує до щоденної рутини і побуту, не замикає все твоє життя на собі. Точніше, обмежує, прив’язує і замикає, але не це головне. Важливо те, що вона дарує тобі зовсім інший світ відчуттів, якісно новий рівень існування, по-іншому в тебе цього ніколи б не було. Виявляється, вибір насправді потрібно робити не між сім’єю і повноцінним існуванням, а між повноцінним існуванням і життям посеред уявних страхів. Виявляється, нічим не потрібно жертвувати, і чим більше ти намагаєшся встигнути у своєму житті, тим більше встигаєш і тим більш наповненим є твоє існування, а коли боїшся зробити крок, аби не зіткнутися з несподіваними наслідками, то і все твоє життя складається із самих лише страхів перед тим, чого, швидше за все, ніколи так і не трапиться. Напевно, для тебе це і так давно ясно, але мені потрібно було багато років боротися із собою і страхом повторити чиїсь помилки, перш ніж я збагнула таку просту річ.

Але я розуміла її значно краще, ніж їй здавалося. Попри те, що ми з Зехрою виросли у таких різних світах, нас об’єднувало розуміння магічної влади словосполучення «так має бути», яке для багатьох стає межею, яку неможливо подолати. Але якщо наважитися проігнорувати цю необхідність і просто робити все так, як хочеться, то раптом виявляється, що бути може не лише «так», а й дуже по-різному. І навіть якщо буде гірше, ніж сподіваєшся, то