Читати книгу - "Відчинено двері до Малої Європи"

За кілька хвилин радник повернувся і повідомив, що після обіду я можу забрати свій паспорт із візою, яка дасть мені право перебувати на території Малої Європи дев’яносто днів протягом наступних півроку. Я розчулилася, подякувала і зі спокійним серцем пішла на каву.

Вона співала пронизливо. Не те щоб гарно чи надто вже професійно, але вкладала у цей спів усе, що могла, чи все, що мала, ніби співала востаннє, і таки примушувала звернути на себе увагу. Її супровід, джазова капела з якогось Слупська, напевно схожого на наші Броди, про які важко сказати ще щось цікаве окрім факту, що саме там народився Йозеф Рот. Не знаю, хто народився у Слупську окрім молодого польського прозаїка Даніеля Одії. Хоча я навіть у тому, що й він там народився, не переконана до кінця, можливо, там народилися лише двоє моїх сусідів із якогось безнадійно повільного польського потяга, до якого я сіла у Кракові і відразу ж ніби назавжди прилипла спітнілою майкою до розпеченого вагонного сидіння. Вони були молоді, але вже безнадійно розмірені і неквапливі. І навіть якби вони не сказали, що живуть у Слупську, це можна було б зрозуміти з надмірної ретельності, з якою були запаковані їхні канапки, які вони чемно з’їли о правильній годині, хоча я сумніваюся, що їм дуже цього хотілося у таку спеку, з тої уважності, з якою вони вираховували спершу хвилини, а потім десятки хвилин спізнення нашого поїзда, тої неймовірної, як на мене, обізнаності у подробицях правил залізничного руху, стривоженості тим, через який потяг ми знову стоїмо, чи так буває часто, а якщо буває, то з яких причин. Усі ці розмови, старанно випрасувані штани і навіть футболки з акуратним кантиком на короткому рукаві, ці кросівки і шкарпетки попри тридцятиградусну спеку, ці кросворди у кольорових журналах і якась передчасна приреченість у поглядах одне на одного. Хоча, можливо, останнє слід пояснювати спекою, а не місцем проживання. Все одно, було у всьому цьому щось слупське, чи, якщо хочете, бродівське (стрийське, сокальське, червоноградське, житомирське), принаймні, наскільки я можу собі це уявити.

Музиканти були вправні, але в їхній грі відчувалося щось на зразок хобі. Напевно, працюють бухгалтерами чи сисадімінами у своєму Слупську або в поближньому районному центрі і грають разом лише на вихідні, вільні від родинних обов’язків. Старанно слухають усі нові записи, мають непогані інструменти, але погляди їхні якісь згаслі, ситі і втомлені. Так ніби грають у ресторані, а не на джазовому фестивалі. І цей контраст поміж її невправною і неотесаною, але чесною і самовідданою манерою виконання, її шаленою енергією, яку вона береже спеціально для сцени, і їхнім відстороненим та холодним, хоч і грамотним виконанням не шкодив їм, а навпаки, викликав зацікавлення. Здавалося, що вони, як погано зчеплені вагони повільного поїзда, що мають шанси доїхати завдяки повільності свого руху, але можуть не витримати коливань і розпастися просто посеред дороги. Щось таке завжди заворожує і примушує спостерігати не відриваючи погляду.

– Maple Leaf Rag, – сказав хтось за моїм столиком, можливо, розсіяний кельнер, у якого годі було чогось допроситися, а якщо і вдавалося зловити його за полу, він відразу ж робив таку знуджену і водночас заклопотану міну, що ставало незручно. Мабуть, якийсь студент консерваторії чи молодий джазист влаштувався кельнером, щоб безкоштовно потрапити на концерти. А тут усі хочуть пива і коньяку, замість того щоб тихо сидіти і насолоджуватися музикою. Можна зрозуміти ідеалізм його роздратування.

Це справді був знаменитий «Кленовий листок», лакмусовий папірець справжнього джазового виконавця. Ті, хто наважується виконувати його зі сцени, роблять це не просто тому, що їм подобається твір, вони здають іспит на перехід до вищої ліги джазових виконавців, потрапити до якої можуть лише вибрані. Навіть сонні слупські музиканти раптом прокинулися і зіграли стандарт значно жвавіше і підтягнутіше, ніж усе, що звучало перед тим. А вона імпровізувала так, ніби це був останній виступ у її житті. Я подивилась уважніше, і її обличчя здалося мені знайомим, хоча до сцени було не дуже близько.

Після групи зі Слупська грали якісь українські хлопці з Дніпропетровська, трохи схожі на ресторанних музикантів. Уже на третій композиції я пробачила всі недоліки музикантам зі Слупська і пішла за куліси брати у них інтерв’ю.

– Скотт Джоплін – це справжній король реґтайму. Хоча багато хто і не вважає реґтайм джазом, але ми усією групою захоплюємося творчістю Джопліна та інших видатних американських джазистів 20-х років, – завчено і гладенько розповідали моєму диктофонові музиканти зі Слупська. Відчувалося, що кожне їхнє слово продумане, що інтерв’ю вони дають далеко не вперше, що у тому їхньому Слупську, мабуть, насичене джазове життя, чи принаймні у своєму середовищі вони вважаються королями. Рок-н-рольне світовідчуття у них уже залишилося позаду, кожному було під, а то і за сорок. Драйв зник, натомість з’явилися респектабельність та дорогі інструменти. І це, мабуть, добре. Зараз мені доведеться розмовляти із дніпропетровцями у завеликих або затісних засмальцьованих секондхендівських костюмах крою ранніх 80-х. У них рок-н-ролу буде більше ніж потрібно. Та і драматизму не менше, ніж у життєписі Скотта Джопліна. Бо ж Дніпропетровськ – колишня столиця джазу, принаймні одна з колишніх. Та і тепер там, мабуть, не все аж так погано з музикою, але чомусь звідти приїхали саме ці горе-музиканти. Така сумна еволюція. Хоча, можливо, це просто недолік організації фестивалю.

Вона мовчала протягом усього інтерв’ю, музиканти самі сказали, що дівчина співає з ними тільки у Львові, вони познайомилися вчора, але з першої репетиції відчули, що їм добре імпровізується разом. І я погодилася, що як на імпровіз усе це було справді на дуже високому рівні. Не знаю чому, але я так і не наважилася порозмовляти з нею.

Музиканти продовжували розповідати про життєві незлагоди Скотта Джопліна, який був їхнім кумиром, про першу американську оперу «Трімоніша», яку він написав і яку понад 60 років ніхто не хотів слухати, а потім вона стала світовою сенсацією, через півстоліття після того, як композитор помер у психіатричній клініці. Я слухала їх у