Читати книгу - "Відчинено двері до Малої Європи"

Я підійшла до віконечка і, нахилившись під кутом сімдесят градусів, спробувала надати своєму обличчю якомога привітнішого виразу, хоча й усвідомлювала, що цього не видно тітоньці у віконечку, а навіть якщо і видно, то вона все одно не підіймає очей на відвідувачів.

– Доброго дня, – сказала я і побачила ті самі нігті зі знайомо облупленим манікюром.

– Доброго дня, – відповіла жіночка і взяла мої папери. Я нахилилася ще нижче і почула наступне:

– Ваш реєстраційний номер недійсний, бо у написанні свого імені латинкою ви пропустили останню літеру, – вона підняла очі, і я на мить зустрілася з її абсолютно байдужим поглядом, який не виражав жодних емоцій, так ніби вона відповіла мені на питання, котра година. Це було так несподівано, що я навіть не встигла нічого відчути, окрім традиційної уже в цих стінах безнадії.

– А можна я допишу цю літеру? – про всяк випадок запитала я, хоча розуміла, що питання зайве.

– Ні, не можна, реєструйтеся ще раз і приходьте.

Я знову отримала назад свої папери уже добре знайомим різким рухом, від якого вони розлетілися в усі боки, і довелося визбирувати їх по брудній підлозі, анкета потрапила у болотяний слід чиєїсь ноги, її доведеться переписувати заново. Я не була певна, чи хочу сказати ще щось цій жіночці. Подивилася на знайомо облущені нігті і пішла геть. Цього разу в мене не було жодних сумнівів щодо подальших дій. Із якимось відчуттям якщо не приреченості, то майже усвідомленої перемоги я вчергове зареєструвалася на веб-сторінці польського консульства. Цього разу довелося витратити кілька днів, і тепер я вже мала шанси запізнитися на конференцію. Або отримати відмову на підставі протермінованого запрошення. Хоча, ясна річ, ніякого запрошення для отримання польської візи громадянам України не потрібно. Але у мене була своя, особиста гра із цими тітоньками, і ми з ними прекрасно усвідомлювали, що йдеться зовсім не про правила і їхнє порушення, ідеться про щось більше, про якийсь реслінг із візовими анкетами. І цього разу я не мала наміру здаватися.

Увечері я знову йшла на джаз. Останнім часом у моєму житті джаз із Польщі тісно переплітався з польською бюрократією. Це попахувало якоюсь не дуже, або навпаки, занадто реалістичною сумішшю у стилі Ґомбровіча або Селіна, хоча я і не змогла б пояснити, що між ними спільного, або що спільного у них з реалізмом. Просто у цьому випадку когось одного, Ґомбровіча чи Селіна, було би вже замало, та і реалізм усе це нагадувало все менше. Про асоціації з Кафкою говорити не варто, вони і без того занадто очевидні, навіть берлінський консул із питань євроінтеграції це зауважив. Хоча «навіть» тут, звичайно, ні до чого.

Концерт починався пізно, і я не поспішала, прогулюючись порожніми вуличками старого міста. Там, де колись у давнину був розгойданий міст, який з’єднував монастир кармелітів із Єзуїтським садом. Міст був старим і часто провалювався, про те, хто і коли падав із цього моста, ходили легенди, деякі навіть збереглися. Скажімо, про дружок із весільної процесії, які впали просто в болото на березі неіснуючої уже річки. Напевно взимку діти кидаються тут сніжками. Я пригадала відчуття безпомічності, майже розпачу, яке охоплює тебе, коли ззаду нападають відразу кілька однокласників і з азартом натирають холодним і колючим снігом. Боляче не так від снігу, який пече, і не від удару об землю, коли падаєш, як від цієї несправедливості, що ти одна, а їх багато і вони сміються над тобою.

По-сирітськи скромне ліхтарне світло окреслювало нечіткі кола на брудному снігу і слухняно переливалося в такт свіжим сніжинкам, що прагнули потрапити у зарис світла. Машини неохоче з’являлися взимку на цих вузеньких і завалених снігом вуличках. Це було приємно – чути порипування снігу під ногами, напружувати ноги, щоб не впасти на розковзаних дітьми місцях, а потім з подвійною насолодою сповільнювати крок, відчувати пісок або сіль на поверхні снігу, яка догідливо шорсткішала під ногами.

Після досить-таки пристойного концерту почався джем-сейшн. І тут знову на сцену вийшла вона. Як і тоді, у джинсах і затісній, як на її трохи підіпсуті целюлітом форми, майці, з розмазаним і надто інтенсивним макіяжем. Вона імпровізувала зі всіма і знову викладалася так, що мурашки бігли по спині. Здавалося, усе це відбувається востаннє і кожна композиція вирішує в її житті якісь неймовірно важливі питання. Я подивилася довкола і побачила, що не лише я відставила пиво на час її співу. Було якось незручно пити пиво, коли вона так пронизливо співає.

– Вона дуже хоче, щоб її взяли до якоїсь групи, але ніяк не може ні з ким домовитися, – розповідав мені сусід за столиком. – Чи то характер у неї якийсь надто стервозний. Чи то на роботі вона так зайнята, що ні на репетиції, ні на якісь виїзди часу не залишається. Ходить чутка, що у неї роман з якимось польським джазистом. Нібито вона навіть кинула роботу і хоче поїхати до нього назавжди і співати в їхній групі, але він одружений і невідомо, чи погодиться розлучитися. Так не щастить кобіті.

– Зі Слупська, – сказала я.

– Прошу? – не зрозумів сусід за столиком.

– Джазист зі Слупська, – сказала я вже впевненіше. У цей момент закінчилася чергова композиція, і вона піднесла до мікрофону свої руки. Світло впало на її нігті, і тут мене ніби щось обпекло. Я все зрозуміла.

За другим разом усе пішло гладенько. Як у черзі, так і з переглядом анкети та реєстраційного номера, аж до моменту, коли жіночка в люрексовому светрі (якась нова, я ще її тут не бачила) і зовсім без манікюру побачила мою другу польську візу, відкриту в Берліні.

– А це що таке? – обурилася вона. – Вам що, мало було тієї візи, яку ми вам відкрили?

– М-мало, – злякано сказала я, з жахом уявляючи наслідки такої сміливої відповіді, дратуючись на себе, що погодилася їхати на цю конференцію, треба було відмовитися і взагалі ніколи більше в це консульство не приходити. Але потім я згадала свій сон, згадала сусідку в черзі сюди, під номером 568, яка розповідала про те, що всього за один мінет їй не поставили депортації,