Читати книгу - "Операція «Ліра»"

Чоловік у кріслі біля каміна й не поворухнувся.

Дивний гість заговорив наполегливіше.

— Ви все ще мені не вірите. Спробую інакше. Знаю, в якому стані ваші справи. Ви потопаєте у боргах, які поглинають усі ваші заробітки. Біанка, Ачіліно… Так от, я запрошую вас дати концерт у моєму замку. Тільки для мене. Задовольню усіх ваших кредиторів. Крім того, заплачу вам готівкою, — незнайомий вклонився і назвав нечувану суму.

Тонкі безкровні вуста розтягнулися у посмішку. Маестро злегка похитав головою.

— Відмовляєтесь? — скипів гість. — Тоді мені не залишається нічого іншого, — у складках плаща з’явилося дуло пістоля, — як примусити вас силою… Мені… потрібна ваша гра для мого досліду, розумієте, я мушу здобути вас для цього!

— Сховайте цю штуку, — озвався кволий байдужий голос. — На людину, яка дивиться смерті у вічі, ви страху не наженете. Я стрічав багато авантюристів, фанфаронів та фанатиків. Проте такого мені досі ще ніхто не пропонував. Але у ваших словах я відчуваю нотки гіркоти й туги. Я співчуваю вам, бо й я… нещасливий, Тепер мені здається, що я можу — принаймні на хвилину — когось ощасливити. Тому, — Паганіні підвівся, — піду з вами.

Сталеві троси дрижали від напруження, потужні двигуни ревли, екскаватор вгризався у ґрунт. Щелепи ковша роздрібнювали й поглинали землю; раптом натрапили на щось тверде, заскреготіли по кам’яних плитах; машина заскиглила, усією вагою сперлася на оголену стіну, провалила її й зупинилася. Білий конус рефлектора хвилинку змагався із завихореною курявою, потім освітив темний отвір із кількома сходами, що вели униз.

Шістьма годинами пізніше в кабінеті професора римської Академії Санта-Чечілія Бенвенуто Кассіні задзвонив телефон. Минуло багато часу, поки озвалося буркотливе «Слухаю!» Поточилася розмова, під час якої старий гнівно зауважив, що не дозволить глузувати з нього, потім надзвичайно здивувався, вигукнув кілька питань, відмітив собі час вильоту «Каравели», повісив трубку і поспіхом почав одягатися.

Накрапав дощ, коли чорний «сітроен» зупинився біля під’їзної траси великого будівництва. З машини вийшло троє, привіталися до високого чорнявого чоловіка середнього віку в непромокальному плащі й пішли слідом за ним розгрузлою ґрунтовою дорогою до просіки, заваленої свіжозрубаними деревами й заставленою транспортерами, скреперами й тракторами. На спадистому краю просіки чорнів вхід у підземелля, звідти тягнувся товстий кабель.

Довготелесий чоловік у плащі — інженер Вожірар — узяв великий електричний ліхтар, і чотири чоловіки почали повільно спускатися вузькими кам’яними сходами. Зійшовши вниз, опинилися в низькій квадратній камері, підлога якої була вкрита дрібним піском. Посередині побачили мармуровий саркофаг. З одного боку виступав неширокий карниз, на якому стояли якісь коробки. Біля другої стіни на гранітному постаменті стояла металева скринька. Поблизу гудів трансформатор, кілька монтажних ламп освітлювали приміщення.

— Месьє, — взяв слово архіваріус паризької консерваторії Клод Аллегре, — ми в підземному склепі, збудованому приблизно сто тридцять років тому. Як з’ясувалося, єдиний вхід до нього — той, яким ми сюди дістались, — замурували, як тільки була виконана місія цієї усипальні. Зроблено це, очевидно, за бажанням чоловіка, який тут почиває. Аллегре освітив напис на боковій стіні саркофагу: «20 квітня 1832 року вмер дон Фернандо Бадахос, останній нащадок старовинного іспанського роду Урреага». — Про нього нам пізніше ласкаво розповість сеньйор Торквемада, — зробив він уклін у бік сивуватого аташе з питань культури іспанського посольства, — а поки що буде цілком досить, якщо ми усвідомимо, що дон Фернандо вмер у вигнанні, де родина Урреага гордовито несла свій хрест протягом трьох століть з того часу, як з рідної землі втік дон Педро Бадахос, засуджений інквізицією до смертної кари. Про все це ми довідалися з духівниці Фернандо, — підняв він угору тоненьку книжку у шкіряній палітурці. — І ще дещо зовсім неймовірне, те, задля чого вас покликали сюди.

Він відкинув кришку скриньки. Під нею виявилася дошка з кількома важільцями і металевими котушками. Інженер Вожірар, відкашлявшись, тихо й урочисто мовив:

— Панове, перед нами перший батарейний звукозаписувальний апарат в історії людства, збудований ще за вісімдесят років до телеграфону Польсона і за ціле сторіччя до першого магнітофону компанії Фарбен!

Він схилився над апаратом і почав захоплено викладати його технічні дані. За хвилину архіваріус тактовно перервав його.

— Урреага, безумовно, був геніальним електротехніком. Але, крім цього, понад усе любив музику. При цьому діапазон його музичних інтересів був напрочуд вузький. Всю свою пристрасть він зосередив на творах і майстерній грі Нікколо Паганіні.

Гадаю, що вже знаєте, що я хочу сказати, — сказав пан Аллегре і зняв з карниза одну коробку.

— Так, панове: тут, у цих коробках, збереглись до наших днів унікальні документи музичної культури — звукові записи гри найкращого скрипаля усіх часів!

Хвилину надзвичайної тиші розбила злива запитань. Інженер жваво розмахував руками.

— Апарат працює! Якраз перед вашим приїздом ми замінили давно розряджені елементи новим джерелом живлення.

Поки Аллегре обережно розгортав котушку із сірою, приблизно сантиметр завширшки, стрічкою, невтомний Вожірар пояснював:

— Активний феромагнітний шар нанесений на зміцнену основу з паперової маси… коерцитивна сила приблизно 6,5 а/м… коливання напруги модулювання… швидкість перемотування 25 см/сек…

Професор Кассіні не втримався:

— Докази! Я вимагаю переконливих доказів, що це все не містифікація!

Вожірар посміхнувся.

— Будь ласка. Вчора ми бомбардували апарат лямбда-променями. Період піврозпаду металевих елементів точно відповідав часу, зазначеному в духівниці Урреага.

— А запис?

Аллегре подав стрічку професорові.

— Будь ласка, пане професоре, прогляньте уважно зворотний бік плівки на протязі перших тридцяти сантиметрів. Ось збільшувальне скло, якщо потребуєте. Коли хтось і може засвідчити аутентичність запису, то це саме ви, найбільший знавець життя і творчості Паганіні…

Кассіні потримав стрічку під яскравим світлом рефлектора. Повільно прочитав по складах:

«Я — Нікколо