Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 81
Перейти на сторінку:
не мешканець цих будинків?

— Ні, бо раніше не здибала в нашому районі, — впевнено заперечила жінка.

— Римма зранку ходить до школи?

— Еге.

— А Шейх був з портфелем чи з сумкою?

— Без нічого. — Ольга Кирилівна потупилась і зніяковіло запитала: — Це завжди прокуратура і міліція займається нещасними випадками? Я чомусь…

— Завжди, — відповів Бухов.

— І навіщо? Адже людина сама винна — не вбереглася чи з дурного розуму… А вам стільки роботи, — поспівчувала і пожаліла їх балакуча й приязна господиня.

— Іноді криються, Ольго Кирилівно, за нещасними випадками злочини. Тому й перевіряємо, — сказав Тополюк.

Жінка підсвідомо відчула, що вони до чогось дошукувались. Втім, сусідка Римми Полякової повідомила цікаві факти: загиблий мав прізвисько Шейх, і його, безперечно, знала десятикласниця. Також виявилося: мешканці будинку № 19 справді бачили кривого. Чому перед смертю небіжчик сказав «кривий»? В останню мить свого життя людина згадує або дрібницю, або щось важливе. Євген недарма поцікавився, коли Римма ходить на заняття. Припускав: вона і Шейх з однієї школи. Одначе звідки у школяра рідкісна золота монета? Чи справді трапився нещасний випадок?

3

На лавці біля першого під’їзду жінок уже не було — стояли коло четвертого зі своїми знайомими, напевне, обговорювали їхній приїзд. Слідчий і оперуповноважений сіли у «Москвич». На сонці машина нагрілася: у ній мов у парилці. У відчинене віконце влетіла оса і дзижчала, б’ючись у вітрове скло. Бухов заклопотано глянув на Тополюка, потім на вікно під’їзду.

— В цій історії, Євгене, викликає підозру «кривий», синяк і чорна смуга на сорочці Шейха. Наче хтось вдарив його перед падінням. Може, чинив комусь опір? — сказав Денис.

— Може. А золота монета?

— Теж загадка.

— І мені здається, «кривий» не марення Шейха, — капітан намагався вхопити осу за крильця й випустити її у віконце. — А де золото, там завжди чекай злочину.

— Звісно, — слідчий увімкнув запалювання і пожартував: — Обережно з осою, бо вжалить у ніс, і Надя не впізнає.

Бухов натякнув на Євгенові зустрічі з Надією Коляденко. Вона землячка — теж із Крайгорода, і Тополюк колись вчився з нею в одній школі. Позаторік дівчина після закінчення м’ясо-молочного технікуму залишилася в обласному центрі й зараз працювала на молокозаводі майстром. Євген дістав хустинку й легенько взяв осу, випустив на волю.

— Куди тепер, Денисе? — він знав куди, але запитав, приховуючи зніяковіння від натяку.

— У школу № 37.

У школі їхню увагу привернув стенд «НАШІ ВІДМІННИКИ». Спинилися перед ним. Бухов пробіг очима по фотокартках і наштовхнувся на прізвище — Полякова Римма, 10 «в» клас. Бухов торкнув Євгена ліктем. На них уважно дивилася дівчина в окулярах і форменому платті з білим мережаним комірцем.

— Гм, відмінниця, — зауважив Тополюк. — Напевне, отримає золоту медаль.

— Серйозна, — відзначив Бухов. — До речі, я майже не стикався з учнями і студентами, які вчилися б на «відмінно» і чинили злочини.

— Авжеж: їм не лізуть дурниці в голову і бракує часу на всілякі витівки, — Євген згадав, як просиджував вечори над підручниками у Львові.

Піднялися на другий поверх. Слідчий попрошкував до дверей, оббитих чорним дерматином.

За друкарською машинкою сиділа молода світловолоса дівчина, певне, торішня випускниця, вбрана в коричневе глухе плаття.

— Є Майя Борисівна? — запитав у неї Бухов.

— Є, заходьте.

Їм назустріч звелася з-за стола невисока, тлуста жінка років п’ятдесяти, одягнута в бежеву сукню, з короткою стрижкою — чорне волосся зачесане назад, з вольовим обличчям. Вона приязно всміхнулась, подаючи повну, короткопалу руку.

— О, у нас гість з прокуратури, — привітно заговорила вона.

— Так. А зі мною оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк Євген Матвійович, — відрекомендував товариша Бухов.

— Дуже приємно. Майя Борисівна, — і міцно, по-чоловічому, потисла Євгенову правицю.

Директорка пильно глянула на Бухова, потім на Тополюка.

— Щось трапилося, Денисе Єгоровичу? — стурбовано запитала. — Ви ж прийшли, як мені здається, не з візитом ввічливості.

— Хотілося б, звичайно, але… — слідчий розвів руками. — У нас всього кілька запитань.

— Цікавитесь, хто на обліку в інспекції? — намагалася вгадати мету їхніх відвідин. — Мушу розчарувати: у нас таких нема. Моя школа з успішності і виховної роботи краща в місті.

— Ні, Майє Борисівно, — вимушено посміхнувся Бухов. — Ви знаєте прізвиська ваших старшокласників?

— Прізвиська?! — здивувалася директорка. — Вони є не лише в учнів, а й навіть у нас, педагогів, майже у кожного. І нічого не поробиш, чіпкий пережиток минулого.

— А все ж ви назвіть нам прізвиська старшокласників, — попросив Тополюк.

— Хм… — директорка явно подумала, що вони займаються дурницями, тому неохоче почала називати, загинаючи пальці: — Слон, Борсук, Пень, Апостол, Сірий, Шайба, Кіт, Бірон, Тюлька, Шейх, Мазун… — У неї не вистачило пальців на руках. — Всі вони здебільшого вигадані від їхніх прізвищ.

Коли Євген почув «Шейх», ледве не скочив на ноги. А Бухов тільки повів бровою і скоса зиркнув на Тополюка. Отже, Шейх — старшокласник! Вони натрапили на його слід. Перший крок у розслідуванні зроблено: невідомий став відомим. Спасибі Ользі Кирилівні — сусідці Римми Полякової.

— Виразні прізвиська, — не приховав свого задоволення Денис. — Навіть Шейх…

— А насправді — Шейченко Віталій з 10 «в» класу, спортивна слава нашої школи, — з гордістю сказала директорка.

— Яким же видом спорту він займається? — запитав Тополюк.

— Боротьбою дзюдо. І гарно вчиться, бере участь у художній самодіяльності, добре працював у колгоспі на цукрових буряках, в садку, нагороджений грамотами, вихований юнак, — повідомила Майя Борисівна, пишаючись учнем.

— Хто його батьки?

— Наскільки пам’ятаю, у нього тільки мати.

— А де батько?

— Помер чи покинув…

Євген все побоювався, щоб слідчий не показав директорці фотокартку з небіжчика. Краще б їй того не бачити. Але їм треба було впевнитись, що загиблий — Шейченко Віталій.

1 2 3 4 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"