Читати книгу - "Живцем поховані, Нечуй-Левицький"

бу­ло. Ста­ро­дав­ня ха­та сто­яла да­ле­ко од улиці в ста­ро­му сад­ку. Ближ­че до ву­лиці над око­пом стриміли старі повіточ­ки та чорніла не­ве­лич­ка ко­мо­ра з ду­би­ни, кот­ра вже зовсім зчорніла й по­рос­ла дрібненьким мо­хом. Ко­ло повіток до са­мої ву­лиці зе­ленів гус­тий ок­са­ми­то­вий шпо­риш. Од улиці скрізь по­над вір'ям стриміли старі осо­ко­ри й оси­ки з підтя­тим од­ни­зу гіллям. Бу­ло знать, що той підчос пішов на па­ли­во. По дворі рос­ли по­де­ку­ди врос­кидь старі акації. Пе­ред ха­тою, під вікна­ми зе­леніли кущі буз­ку та рожі, цвіли кущі ор­гинії й мальви, гвоз­ди­ки, чор­ноб­ривці та нас­турці. За ха­тою зе­ленів ста­рий са­док. Ха­та бу­ла ста­ра, ста­ро­дав­ня, з чи­ма­леньки­ми вікон­ця­ми на чо­ти­ри шиб­ки, з ви­со­кою ста­ро­давньою покрівлею. Од півночі уся покрівля аж зе­леніла од мо­ху, незгірше за­рос­шo­го дво­ра, не­на­че бу­ла вкри­та шмат­ка­ми зе­ле­но­го ок­са­ми­ту.

Ми ввійшли в сіни. По один бік сіней бу­ли од­чи­нені двері в чи­ма­леньку пе­кар­ню, по дру­гий бік - бу­ла не­ве­лич­ка світли­ця з узенькою кімнат­кою. Я всту­пив у світли­цю, і мені вда­рив в ли­це хо­лод­ний дух ду­же ста­ро­го до­му, дух трух­ля­во­го де­ре­ва та по­рохні. Світли­ця бу­ла ста­ра-прес­та­ра. На сво­ло­ках ма­нячіли по­вирізу­вані і вже пот­ро­ху пос­ти­рані якісь на­пи­си, якісь взорці. Над две­ри­ма до мен­шої кімна­ти світив­ся наскрізь проріз з при­по­лич­кою, де ря­доч­ком сто­яли де­шеві чаш­ки. В кут­ку на по­куті був при­би­тий ко­син­чик. На йо­му сто­яли об­ра­зи, а один об­раз по­се­ре­дині на стіні був у срібній шаті. Віко­неч­ка чи­ма­ленькі, двері ни­зенькі. Ко­ло по­ро­га на стіні висів по­мальова­ний зе­ле­ною фар­бою гар­ненький мис­ник, де не бу­ло ні однієї прос­тої по­лив'яної мис­ки, а на­томість на по­лич­ках сто­яли сторч ряд­ка­ми фар­фо­рові ста­ро­давні тарілки й зе­лені та сині тарілоч­ки, якась чу­дер­нацька зе­ле­на пляш­ка, сто­яли ста­ро­давні не то два чай­ни­ки, не то жба­ни з чер­во­ної міді, схожі на цер­ковні ста­род­ревні со­су­ди. Усе це ви­яв­ля­ло, що в цій світлиці ко­лись про­жи­ва­ли лю­де за­можніші, з більши­ми дос­тат­ка­ми, ніж те­перішній гос­по­дар.

Холоднувате свіже повітря ста­ро­го до­му підсвіжи­ло мої нер­ви, і після душ­но­го ва­го­на мені бу­ло надз­ви­чай­но приємно тут по­сидіти й тро­хи од­по­чить. Нер­ви мої зас­по­коїлись. Вог­ку­ва­тий та свіжий дух в світлиці був мені приємний. Я люб­лю цей дух ста­ро­давніх домів. І мої дум­ки без моєї волі не­са­мохіть пе­ре­летіли в дав­ню дав­ни­ну, в світли­цю мо­го діда. Пе­ред моїми очи­ма вста­ла уся обс­та­ва давніх дідо­вих по­коїв, од­ра­зу ви­ник­ли, мов з ту­ма­ну, давні лю­де то­го ча­су, си­во­бо­роді діди з по­мор­ще­ни­ми що­ка­ми, але здо­рові, кре­мезні й ве­селі, ба­бусі в прос­тих уб­ран­нях, але з щи­рим не­по­тай­ним сер­цем; ви­ник­ли, мов з ту­ма­ну, старі сиві ук­раїнські шлях­тичі в дов­гих сірту­ках з ву­зеньки­ми ру­ка­ва­ми, з на­мо­та­ни­ми на шиї чор­ни­ми шов­ко­ви­ми хуст­ка­ми, їх старі жінки в білих чип­ках або в шов­ко­вих хус­точ­ках на го­лові, в дов­гих ша­лях на пле­чах, з на­род­ною мо­вою в ус­тах, з на­род­ни­ми ве­се­ли­ми жар­та­ми в роз­мові. Кру­гом ме­не на цих де­рев'яних по­мальова­них стільцях із чу­дер­нацьки­ми вирізка­ми на спин­ках не­на­че сиділи ті давні лю­де, про­ва­ди­ли щи­ру ве­се­лу роз­мо­ву. Я ніби по­чув їх го­ло­си з да­ле­кої ми­нув­шос­ти, їх роз­мо­ву, ве­се­лий сміх, гострі жар­ти. Мені чо­гось зда­ва­лось, що з опрічної кімна­ти от-от не­за­ба­ром од­чи­няться двері, і звідтіля вий­де ста­ренька, ви­со­ка, рівна ста­ном си­ва панія, кот­ра ко­лись ме­не ма­ло­го го­ду­ва­ла горіха­ми та ма­ков­ни­ка­ми: зда­ва­лось, що в две­рях за­ма­ня­чать два кінці смуг­нас­тої шалі, котрі спа­да­ють до­до­лу й чер­ка­ються об діл, за­ма­ня­чить ри­ди­куль в її ру­ках, і во­на двиг­не но­гою, при­ся­де й зро­бить мені ста­ро­мод­ний кнікс…

Світличка ніби дих­ну­ла на ме­не тим ду­хом давніх часів, од кот­ро­го вже й сліду не зос­та­лось. Згад­ки пішли за згад­ка­ми, кар­ти­ни ста­ро­давнього жит­тя ви­ни­ка­ли од­на за однією, мов із ту­ма­ну. Я сидів за­ду­мав­шись.

Свікліцький ски­нув ка­тан­ку й сів ко­ло сто­ла. В чорній сірту­чині з де­ше­вої чер­ке­ши­ни він ще більше ски­нув­ся на па­на білим ви­дом і ви­со­ким та ши­ро­ким, тро­хи вип­ну­тим чо­лом, і м'яки­ми лис­ню­чи­ми ку­че­ря­ми кру­гом го­ло­ви.

- Чи да­ле­ко, Ва­си­лю, по­ве­зеш па­на? - спи­та­ла жінка в Свікліцько­го.

- Ой ду­же да­ле­ко! На­чу­вай­ся, Нас­те, ли­ха, бо мо­же й дві ночі до­ма не но­чу­ва­ти­му, - обізвав­ся Ва­силь, і з-під йо­го куд­ла­тих вусів, ба­гацько ясніших за борідку, блис­ну­ли білі густі й рівні, як підрізані, зу­би.

Він бист­ро зир­нув на ме­не: очі ніби про­мов­ля­ли до ме­не, що він жар­тує й тільки ля­кає жінку. Я вглядів, що в йо­го ка­рих очах світив­ся ро­зум, в пог­ляді про­май­ну­ли тя­ма й роз­ви­ток, про­май­ну­ли гост­ро, але ви­раз­но, чо­го не мож­на за­ува­жить в очах прос­тих се­лян або міщан при їх неш­вид­ких мля­вих дум­ках, а йо­го гострі очі ви­яв­ля­ли швид­ке рушіння ду­мок і спад­ко­вий примітний роз­ви­ток го­ло­ви.

- Як я не вер­ну­ся до­до­му на ніч, то тут вночі прий­дуть до те­бе роз­би­ша­ки, ви­де­руть вікно, влізуть у ха­ту та цюк те­бе со­ки­рою по го­лові! А тоді ви­тяг­нуть скри­ню в вікно з усім твоїм доб­ром, з на­мис­та­ми й з ду­ка­ча­ми, і з юб­ка­ми та кер­се­та­ми, - го­во­рив Свікліцький.

- Чорт зна що вер­зе! Ще й ля­кає. Ко­ли б хоч не ля­кав, - обізва­лась Нас­тя, сто­ячи ко­ло суд­ни­ка та лу­за­ючи насіння.

- Ож по­ба­чиш. Чо­гось моя ду­ша по­чу­ває, що де те­бе цієї ночі при­бу­де в гості отой страш­ний, ру­дий бо­ро­дань різник Бер­ко з тією здо­ро­вецькою со­ки­рою, що нею ру­бає м'ясо в різни­цях, - про­мо­вив Ва­силь.

- Ще й Бер­ка на тобі в до­да­ток! Мов­чав би вже, ко­ли не вер­неш­ся до­до­му на ніч. От­так він усе! Йо­му жар­ти, а я ля­гаю спа­ти з дітьми, то аж тру­шу­ся: і са­ма хре­щусь, і дітей хре­щу, і вікна хре­щу, і двері хре­щу.

- А пат­ла­тий Бер­ко й твоїх хрестів не по­боїться. Вчо­ра ка­зав мені, що прий­де з со­ки­рою до те­бе до­ко­неш­но сьогодні вночі.

- Та ну бо, чо­ловіче! Хоч не вер­зи ото­го страхіття на од'їзді, бо не спа­ти­му цієї ночі до біло­го дня.

- Оджеж цієї ночі сподівай­ся йо­го до се­бе в гості в глу­пу ніч, - ска­зав Ва­силь.

- Отаке мені го­ре, як ба­чи­те! - ска­за­ла Нас­тя, обер­та­ючись до ме­не. - Раз тієї зи­ми він як повіз яко­гось па­па до са­харні, то не бу­ло йо­го два дні й дві ночі. А са­ме пе­ред тим вночі в нас у Білій Церкві злодії обікра­ли і вби­ли од­ну ста­ру панію, кот­ра жи­ла са­ма собі з ку­хо­вар­кою в опрічно­му домі. Пані бу­ла ба­га­та. Про те усі зна­ли, що в неї в скрині си­ла гро­шей.

- Оце ж роз­би­ша­ки й те­бе ви­лу­щать! - обізвавсь Ва­силь.

- Саме пе­ред тим Ва­силь виїхав в до­ро­гу, став під ху­ру. Не­ма йо­го та й не­ма! Що вже я пе­ре­му­чи­лась, пе­ре­пе­ча­ли­лась