Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дорогою ціною, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дорогою ціною" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 18
Перейти на сторінку:
ру­хи, а дум­ки од­на за од­ною, як на кри­лах, ле­тi­ли все на­пе­ред. Не так дум­ки, як уява. Уяв­ляється йо­му Ду­най, ши­ро­кий-ши­ро­кий - ну, як Ду­най ши­ро­кий. За Ду­наєм - Сiч. Ба­су­ють пiд ко­зацт­вом ко­нi, мов змiї тi, по­ви­ги­на­ли шиї… Ко­зацт­во - як мак… Жу­пан чер­во­ний, вус чор­ний, дов­гий, при бо­цi шаб­лю­ка. По­пе­ре­ду… по­пе­ре­ду - Ос­тап. Кiнь пiд ним га­ря­чий, во­ро­ний, той, що у па­на ли­шив­ся на стай­нi; одiж iз щи­ро­го срiб­ла-зло­та, шаб­ля дов­жез­на. Вiн опо­вi­да ко­за­кам, за вi­що пан хо­тiв йо­го об­бi­лу­ва­ти, ява по­ве­лась те­пер у них не­во­ля в Уман­щи­нi, що тре­ба пi­ти i виз­во­ли­ти на­род iз не­во­лi, по­тi­ши­ти на ста­рiсть дi­ду­ся i од­ня­ти Со­ло­мiю вiд її чо­ло­вi­ка, бо во­на не хур­ма­на пай­ово­го, а йо­го, Ос­та­па, ко­хає… Ко­за­ки вкло­ня­ються йо­му, пус­ка­ють iз ко­пи­та ко­нi, ки­да­ють­ся у Ду­най, пе­реп­ли­ва­ють йо­го, а да­лi мчаться - Ос­тап по­пе­ре­ду - че­рез лу­ки й по­ля до них у се­ло, в Уман­щи­ну… Чи ба­чиш, Со­ло­мiє?..

Раптом - пурх! Щось важ­ке, як ку­ля, з пис­ком вис­ко­чи­ло з-пiд нiг Ос­та­по­вих i черк­ну­лось кри­лом об йо­го гру­ди… Ос­тап так i одп­лиг­нув, мов хвисьну­тий зне­нацька ба­то­гом по жиж­ках. Сер­це зат­рi­па­лось у гру­дях i ста­ло. По пле­чах по­лiз­ла вго­ру му­раш­ня.


- Тьху! пек то­бi, цур!..- одiтх­нув вiн на­реш­тi.- Як на­ля­ка­ло!..- I пi­шов да­лi.


Але мрiї вже щез­ли, мов птах роз­вi­яв їх кри­ла­ми. Ос­тап знов по­ба­чив се­бе се­ред по­ля, по­чув­ся втi­ка­чем, не­да­ле­ко вiд па­на i вся­кої не­без­печ­нос­тi.


Свiтало. На блi­до­му не­бi яс­но го­рi­ла зiр­ни­ця. Ко­ло­сис­те мо­ре си­нi­ло пiд ро­сою в тьмя­но­му свiт­лi. Од свi­жо­го по­ди­ху ран­ку злег­ка трем­тi­ли жи­та, з рум'яно­го схо­ду ли­ну­ло свi­т­ло i м'яки­ми хви­ля­ми розп­ли­ва­лось по­мiж не­бом i зем­лею. Над по­лем, у ви­со­кос­тi, спi­ва­ли вже жай­во­рон­ки.


Остап вий­шов на шлях i озир­нув­ся. Од­да­лi­ки щось ма­ня­чi­ло на шля­ху, не­мов який по­до­рож­нiй, з клун­ка­ми на пле­чах, плен­тав­ся шля­хом од се­ла. На шля­ху бу­ло не­без­печ­но. Ос­тап змiр­ку­вав, що пан, дiз­нав­шись про йо­го втi­ки, мiг по­с­ла­ти за ним навз­до­гiн. Кра­ще бу­ло звер­ну­ти з до­ро­ги в який ярок чи ви­до­ли­нок. Там на­вiть мож­на пе­рес­па­ти спе­ку i смер­ком знов у путь. Але тiльки Ос­тап звер­нув iз до­ро­ги, як йо­му при­чу­ло­ся, що щось не­мов гу­кає. Вiн озир­нув­ся: прис­ко­рю­ючи хо­ду, по­до­рож­нiй ма­хав на нього ру­кою, ба­жа­ючи, оче­ви­дяч­ки, спи­ни­ти йо­го. Що за ма­ра? Пер­шою дум­кою в Ос­та­па бу­ло тi­ка­ти. Але зва­жив­ши, що по­ки вiн один на один, жа­ха­ти­ся нi­чо­го, Ос­тап зу­пи­нив­ся, очi­ку­ючи й вдив­ля­ючись у по­до­рожнього. То­му, оче­ви­дяч­ки, бу­ло пи­льно, бо, не вдо­вольня­ючись пруд­кою хо­дою, вiн iн­ко­ли пус­кав­ся бiг­ти, при­дер­жу­ючи свої клун­ки на пле­чах, i вже за чверть го­ди­ни Ос­тап мiг розг­ля­дi­ти йо­го струн­ку пос­тать.


Був то мо­ло­дий, без­ву­сий па­ру­бок, мiц­но збу­до­ва­ний, у ви­со­кiй си­вiй­iкуч­мi, ко­рот­кiй чу­таїнцi i з дов­гим цiп­ком. Ос­та­по­вi бу­ло чуд­но, що па­ру­бок не­мов ос­мi­хав­ся, але ко­ли той наб­ли­зив­ся i при­вi­тав­ся до нього, Ос­тап iз нес­по­дi­ван­ки скрик­нув:


- Соломiє!.. Чи ти зду­рi­ла?


- Може, й зду­рi­ла…- смi­яла­ся Со­ло­мiя.


- Пек то­бi, ма­ро… Чис­то па­ру­бок… Ку­ди ти й по що?


- За Ду­най, у Сiч iз то­бою… Прий­маєш то­ва­ри­ша чи не прий­маєш?


- Чи ти зна­вiс­нi­ла, мо­ло­ди­це, чи те­бе ни­нi жарт узяв­ся?..


- Якi там жар­ти… Ско­ро ти пi­шов, я як ста­ла на чов­нi, так i за­ду­бi­ла. Хо­лод­на, хо­лод­на, мов зав­мер­ла!.. Да­лi про­ки­ну­лась i чую, що все ме­нi про­тив­не, все гид­ке: i чо­ло­вiк, i пан­щи­на, й жит­тя моє без­щас­не… Про­па­дай во­но все про­па­дом… Пi­ду i я свiт за очi… Вже ж за то­бою хоч сер­це­вi лег­ше бу­де… Та чим­дужч до­до­му, за тор­би­ну: вки­ну­ла що тре­ба на до­ро­гу. Тiльки, ду­маю, пан ло­ви­ти­ме нас. Але й я не ду­р­на. Дiдька з'їсть, що спiй­має… Мет­ну­лась до ко­мо­ри - чо­ло­вi­ка не­ма до­ма, по­вiз па­ню в гос­тi; зня­ла з жерд­ки со­роч­ку й шта­ни… То­дi спiд­ни­цю з се­бе, шта­ни на но­ги, на­ки­ну­ла на пле­чi чу­гаїнку, а на го­ло­ву шап­ку - i ко­зак ко­за­ком… Шу­кай те­пер, па­не, па­руб­ка з мо­ло­ди­цею… нiх­то не ба­чив, лиш двох па­руб­кiв стрi­ча­ли… Що ж ме­нi з тим, що ски­ну­ла, дi­яти? По­ки­ну­ти бо­юся, до­га­да­ються ще… Узя­ла своє пiд пах­ву, по­бiг­ла до став­ка, прив'яза­ла ка­мiнь - i шу­бо­всть у во­ду… Вiч­ная пам'ять. А то­дi се­лом, та на шлях, та бi­жу-бi­жу, щоб дог­на­ти. Ху, як ухе­ка­лась… Що ж, прий­маєш па­руб­ка у то­ва­ри­шi чи нi?


- А що ж я ро­би­ти­му з то­бою у Сi­чi, гей!.. От­се ска­зав! Звiс­но, во­на не пi­де до Сi­чi у брат­чи­ки. Та й на­вi­що, ко­ли навк­ру­ги Сi­чi скрiзь сло­бо­ди, а в тих сло­бо­дах жи­вуть на­шi лю­ди з жiн­ка­ми, з дiтьми. Ту­рок дає зем­лю - зай­май, скi­ль­ки твоя си­ла. Во­на про се до­вiд­не знає од лю­дей. Во­ни осе­ляться в сло­бо­дi, во­на ха­зяй­ну­ва­ти­ме, а вiн iз Сi­чi наїзди­ти­ме до­до­му, а то й зов­сiм об­ли­шиться на гос­по­дарст­вi… А тим ча­сом у до­ро­зi во­на хус­тя ви­пе­ре йо­му, дог­ля­не, го­ло­ву змиє. При своїй не­бо­зi доб­ре i в до­ро­зi… Хi­ба не знає при­каз­ки?.. Ну, хай же вiн не су­питься, мов сич на гiл­лi, й ве­се­лi­ше гля­не на свою Со­ло­мiю, що зад­ля нього вбра­лась у шта­ни та лад­на манд­ру­ва­ти хоч на край свi­ту Ос­тап ос­мiх­нув­ся. Вiн, влас­ти­во, ра­дий був Со­ло­мiї, ли­ше ота нес­по­дi­ван­ка зби­ла йо­го з пан­те­ли­ку.


- А щоб же те­бе му­ха вбрик­ну­ла, що ти ви­га­да­ла!..- по­ве­се­лi­шав Ос­тап.- Та чо­го ми тут стоїмо? - сха­ме­нув­ся вiн ураз,- день як бик, i вже он ку­рить щось шля­хом…


Справдi, сон­це вста­ло й ог­ля­да­ло свiт па­ла­ючим оком, а на сте­по­во­му го­ри­зон­тi не­мов справ­дi за­вис­лi хмар­ка ку­ря­ви.


Остап iз Со­ло­мiєю звер­ну­ли з шля­ху на по­ле i не­за­ба­ром знай­шли те, чо­го їм бу­ло тре­ба. Тут, у ко­ри­тi висх­ло­го бур­ча­ка, об­ля­мо­ва­но­го по ви­со­ких бе­ре­гах чер­во­ним польо­вим ма­ком, бу­ло без­печ­нi­ше, ба на­вiть i де­якi ви­го­ди тра­пи­лись їм: во­ни на­ди­ба­ли сте­по­ву кри­нич­ку, дже­ре­ло, що лед­ве сльози­ло й ви­пов­ня­ло при­род­ну запа­дин­ку, об­рос­лу тра­вою, а да­лi те­чiй­кою ши­лось по зак­ру­тах рiв­ча­ка. Тут во­ни по­рi­ши­ли спо­чи­ти. Спiльний снi­да­нок i мож­ли­вiсть пе­ре­ки­ну­тись щи­рим сло­вом iз близькою лю­ди­ною - до­реш­ти по­ми­ри­ли Ос­та­па з нес­по­дi­ва­ним ви­пад­ком; йо­го знач­но зас­по­коїли Со­ло­мiїнi до­во­ди, i обид­ва то­ва­ри­шi, вже без зай­вих тур­бот, на­том­ле­нi нiч­ни­ця­ми, твер­до пос­ну­ли сном мо­ло­дос­тi.


Сонце бу­ло низько, так у два чо­ло­вi­ки вiд зем­лi, ко­ли Ос­тап про­ки­нув­ся. Вiн хо­тiв збу­ди­ти Со­ло­мiю, але лиш гля­нув на неї, як схо­пив­ся за бо­ки вiд ша­ле­но­го ре­го­ту.


- Ха-ха-ха!.. От ко­зак - раз­ко­зак!..- ре­го­тав­ся Ос­тап. Ха-ха-ха!..


Той ре­гiт збу­див Со­ло­мiю. Во­на схо­пи­лась і, про­ти­ра­ючи очi, зди­во­ва­но зир­ка­ла на Ос­та­па.


- Ти чо­го?..


- Продери, про­де­ри очi… Ха-ха-ха!..


- Бачу вже… Та чо­го ти?


- Ну, те­пер

1 2 3 4 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дорогою ціною, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дорогою ціною, Коцюбинський"