Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 97
Перейти на сторінку:
ви­диш… я її… люб­лю, Пав­лин­ко. Мені здається, що во­на доб­ра ди­ти­на. Впрочім… все ж та­ки во­на донька моєї одніської сест­ри. Ли­ше, щоп­рав­да, ко­би то хло­пець, а то дівча…

- Аякже, дівча, - го­моніла тітка, - а то камінь до­ма. Ко­би хоч що то, ка­жу, бу­ли їй ро­дичі ли­ши­ли, а то нічо­го, хоч бу­ком го­ни. Я не знаю, ма­буть, кож­дий крей­цар, що за­ро­би­ли, проїда­ли!


- Та де проїда­ли, Пав­лин­ко! Па­рохія [4] бу­ла ху­да. А по то­му він… обер­тав кож­ний фе­ник на книж­ки, на то дран­тя, що ос­та­лось їй опісля. Бог йо­го знає, що за­ду­му­вав він з ни­ми між му­жи­ка­ми на селі! Щось то він був мені раз спо­ми­нав, що му­сить де­що для своєї На­тал­ки склас­ти. Та не вмів, біда­ка, нічо­го склас­ти. Смерть так і за­хо­пи­ла обох і на тім скінчи­ло­ся. За­мовк­ли.


- Павлинко!


- Що, Мілеч­ку?


- Не бу­де там уже далі ка­ва го­то­ва? Я щось на­че го­лод чую. Ле­гуміни [5] не си­тять ме­не ніко­ли!…


- Я до­сить чу­ла.


На лиці мені на­че мо­роз ук­лав­ся, і я йо­го в до­лоні втис­ну­ла. В горлі корч ха­пав; я за­тис­ну­ла зу­би сильно, бо мені ви­ри­вав­ся зойк з уст…


І ми­мо­волі поп­лен­та­ла­ся я опісля в он той ліс.


Пощо пи­са­ти, що в моїм серці діяло­ся?


- Бабуню, ба­бу­сенько моя зо­ло­та, чом ти ме­не по­ки­ну­ла! - кли­ка­ла я там в роз­пуці раз по раз… - Ба­бу­ню, ба­бу­ню… я камінь! Ба­бу­сенько моя до­ро­га, я од­на з тих, над кот­ри­ми добрі лю­ди му­сять і без лю­бові ма­ти ми­ло­сер­дя!… - І ри­да­ючи ди­ким пла­чем, товк­ла я го­ло­вою об де­ре­ва, обніма­ючи їх, ніби ба­бу­ню…


Округ ме­не ше­лестіли, шам­ра­ли сме­ре­ки… ти­хо, ти­хо, од­нос­тай­но; а я все пла­ка­ла. - З ме­не не вий­де ніко­ли щось по­ряд­не! О ба­бу­сенько моя зо­ло­та, чом ти ме­не по­ки­ну­ла!…


Опісля гляділа я на ма­ле містеч­ко. Ох, як гли­бо­ко зне­на­виділа я ту бруд­ну до­ли­ну, ту до­ли­ну, в кот­ру му­си­ла про те все на­зад вер­та­ти! - Я не­потрібна, я камінь, з ме­не ніко­ли щось по­ряд­не не вий­де! - ви­ри­ва­лось з роз­пу­кою з моїх уст раз по раз, і га­рячі, тяжкі сльози ко­ти­лись по ли­цю… - Ба­бу­сенько моя зо­ло­та!…


Але то все ми­ну­ло­ся, і я ста­ла «спокійна». Не пла­чу більше при та­ких на­го­дах. Не лю­тую і не зма­га­юся з ніким, ли­ше тісно мені тут. Тісно й глу­хо, і який­сь тай­ний, по­жи­ра­ючий жар па­лить мені ду­шу. Що­би йо­го за­да­ви­ти, щоб не зав­мер­ти, чи­таю в кождій вільній хви­лині, чи­таю но­ча­ми… Між ни­ми і мною рос­те про­пасть. Во­ни всі зав­да­ють мені бо­лю, свідо­мо й несвідо­мо, за­му­чу­ють ме­не бе­зог­ляд­но. Кож­де слівце, що тітка про­мо­вить до ме­не, зву­чить бо­лю­чо в моїй душі. А вуй­ко… о, він доб­рий, але чо­му він криється із своєю «лю­бов'ю до ме­не». Чи ме­не не вільно лю­би­ти?



***


Завтра кінчу двад­ця­тий рік.


Як ско­ро ми­ну­ли літа, не ли­ша­ючи по собі ніяко­го сліду! Справді, безслідно, од­нос­тай­но, як і всі дні та го­ди­ни, про­житі в пильнім безділлі. В ме­не ли­ше ви­ро­би­ла­ся сильна свідомість, що я тя­гар, над кот­рим добрі лю­ди му­сять і без лю­бові ма­ти ми­ло­сер­дя! Без лю­бові! Це те грізне сло­во, що ли­ши­ло май­же кри­ваві сліди в моїм серці. Ні, ні, окрім моєї до­ро­гої ба­буні, не лю­бив ме­не ніхто на світі!


Понура, не­на­сит­на ту­га во­лодіє мною, і дух мій утом­ле­ний, хоч не сот­во­рив нічо­го. Він ли­ше му­чив­ся і по­би­вав­ся об який­сь мур, кот­рим мій світ об­ве­де­ний. Я хотіла би чо­гось… не знаю яс­но, чо­го…, що ме­не вдо­во­ля­ло би або що ме­не зро­би­ло би сильною, мо­гу­чою!… Я по­ри­ну­ла би у щось цілою ду­шею, так як те­пер по­то­паю в кождій дрібній ро­боті цілою ду­шею… Ах! Я хотіла би чо­гось!


Та ба!


Чотири стіни, прой­ма­ючий гамір ди­тя­чий, глум­ливі без­сер­дечні сло­ва моєї рідні, без­душ­на од­нос­тай­ність, що пригнітає ду­шу, вузьког­лядність, са­мо­любст­во - оце світ, в котрім я за­суд­же­на жи­ти!


Але смерті я про те все не ба­жаю. Я страш­но хо­чу жи­ти! Я пи­ла би це жит­тя! Що це та­ке?


Боже мій! Чо­му не зми­ло­сер­диться щось або хтось наді мною? В чім ле­жить моя про­ви­на, що моїм дум­кам і чут­тю пос­тав­ле­но щось, не­мов ме­жу? Що я не­мов відда­на ко­мусь на на­ру­гу і не на­ле­жу собі! Я чую в собі проб­лиск якоїсь си­ли, та що з то­го! Її за­цитькає та гру­ба си­ла, що па­нує дов­ко­ла ме­не всев­лад­но…



***


Колись-то ве­чо­ром відбу­ва­ла­ся в нас на­ра­да. Оба ку­зи­ни ра­ди­ли­ся з ро­ди­ча­ми, який завід [6] виб­ра­ти собі на ціле жит­тя.


- Я бу­ду про­фе­со­ром, [7] як батько! - ка­зав мо­лод­ший. - Візьму навіть ті самі пред­ме­ти: ге­ог­рафію й історію. Чо­ловік має собі доб­рий дохід, не­за­леж­ний від ніко­го; неділя, свя­то вільні, до то­го ва­кації, а «пер­ша», [8] - сміявся хит­ро, - має та­кож свої добрі сто­ро­ни, ко­ли який ба­га­тий та­туньо хо­че її ба­чи­ти в свідоцтві сво­го син­ка.


- Ти мо­жеш собі, про ме­не, бу­ти й про­фе­со­ром. Учи­ся хоч би й по-хінськи! [9] - обізвав­ся Муньо, стар­ший. - А я рішив­ся піти на ме­ди­ци­ну, і на тім кінець!


- На ме­ди­ци­ну? Ні, Му­неч­ку! - зап­ро­тес­ту­вав вуй­ко флег­ма­тич­не. - Ме­ди­ци­на за­до­ро­га на­ука. Ти маєш ще сест­ри, Ле­на вже до­рос­ла, а Ка­ту­ня пот­ре­бує ще дов­го батьківсько­го ста­ран­ня. Я те­бе не мо­жу на ме­ди­ци­ну по­си­ла­ти.


- А На­тал­ка, тат­ку? І На­тал­ка ще є! - вміша­ла­ся на­раз ма­ла се­милітня Ка­тя, що сиділа десь в ку­ти­ку й прис­лу­ху­ва­лась з по­важ­ною міною роз­мові.


Мені ус­ту­пи­ла вся кров з ли­ця. Оці ди­тячі ус­та зав­да­ли несвідо­мо нес­ка­занні му­ки мой­ому сер­цю, кот­рим годі бу­ло уй­ти. Я скло­ни­ла го­ло­ву глиб­ше над шит­вом і ши­ла пильно.


- Наталка? - обізвав­ся Муньо. - Для неї не пот­ре­бує ніхто капіталів скла­да­ти. Во­на має своїх двад­цять років і не­хай ог­ля­дається за яким му­жем. Не прав­да, На­тал­ко? Во­но, прав­ду ска­зав­ши, вже та­ки би й час. Ми, «мо­лоді», ро­зуміємо це не­аби­як!


Він розсміявся го­лос­но й, за­су­нув­ши зух­ва­лим ру­хом ру­ки в ки­шені, пог­ля­нув ви­зи­ва­юче на ме­не.


Я ви­дер­жа­ла той пог­ляд спокійно.


- Авжеж, Муньо, для сиріт не скла­дає ніхто капіталів. Я на­ле­жу до тих, над кот­ри­ми добрі лю­ди му­сять ма­ти ми­ло­сер­дя й без лю­бові, - відповіла я.


- Добре відповіла, На­тал­ко! - замітив він злос­ли­во. - Я знав, що мої сло­ва да­дуть доб­рий відгомін. Впрочім, об­хо­дить ме­не в цій хвилі моя до­ля най­більше. Ти, от­же, віддаш­ся, Ле­ну візьму до се­бе, ко­ли бу­ду док­то­ром, а з Ка­тею дас­те собі, от­че, і самі ра­ду; з неї вий­де ко­лись не­аби­яка

1 2 3 4 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"