Читати книгу - "Крос у небуття"

Морда відкашлявся і стромив пістолет за пояс джинсів.

– Потап, не волай. Я все зрозумів… – у його голосі чулося каяття.

– Мовчати усім! Дракони, ви з паталахами на шашлик виїхали? Чи ділюгу робити? Якщо ці полупокери ландонуть, завтра східняк збереться. Нехай пацани скажуть, чи варто таким фраєрам справи вирішувати!

Тембр голосу Потапа не віщував бійцям нічого доброго, тож кожен повівся по своєму – Морда замовк і потупив погляд, а Балабон підсунувся ближче й поглянув на Потапа поглядом закоханого сенбернара. Цієї миті за кількасот метрів попереду зблиснуло світло фар автомобіля.

– Здається, їдуть, – коротко кинув Потап і дістав з внутрішньої кишені шкірянки невеличку радіостанцію. Натиснув перемикача і покликав: – Софрон!

– Так, шеф, – почув за кілька секунд крізь шипіння радіоефіру.

– Приготуйтеся.

– Зрозумів.

– Коли зайдуть на подвір’я, виходимо разом усі. Без розмов кладемо мордою до ґрунту і в’яжемо, як вчив.

– Без проблем.

– Вас теж стосується, – буркнув Потап до Балабона й Морди, ховаючи радіостанцію. – В’язати маєте чим?

Балабон продемонстрував котушку тоненького, але міцного електрокабелю.

– Все готово.

Автомобіль наближався повільно, минаючи калюжі й вибоїни благенької сільської дороги. Лише за три хвилини Потап зміг роздивитися білий «Форд-Сієрра», котрий належав одному з їхніх клієнтів. У «Форді» автомобіль Потапа теж помітили, тож його рука потяглася до ключа запалювання. Залишати шансів прибулим Потап не збирався: якщо надумають утікати, двотонна торпеда миттєво зачинить їм шлях до відступу. Проте у «Форді» справді знаходились лохи. Нічого підозрілого у вигляді темного автомобіля без номерів вони не помітили. Біла іномарка зупинилась біля воріт, клацнули дверцята, і на вулиці з’явилась постать людини у світлій сорочці й темних штанях. З салону «Форда» залунали потужні ритми сабвуфера. Темношкірий виконавець репу випльовував англійські слова, оповідаючи про повне небезпек життя далекого заокеанського гетто. Молодик у світлій сорочці відчинив ворота, і «Форд», ревонувши прогорілим глушником, заїхав на подвір’я.

– Виходимо, – мовив Потап і першим вискочив з салону, затиснувши у правій руці куций АКСУ. Слідом за ним поспішили Морда з Балабоном. Потап чув, як за спиною двічі клацнули затвори пістолетів.

На порослому травою подвір’ї занедбаної селянської господи прибулі саме виходили з автомобіля, коли трійця бандитів зі зброєю напереваги виросла перед ними. З сіней хати з’явилися інші троє. Хлопці, перелякавшись, завмерли на місці. У світлі місяця вони добре бачили наведені на них стволи й неголену фізіономію Потапа.

– Стволи, ножі, виделки швидко на землю, вівці! – зловісним голосом сказав Потап. – І без жартів, моя братва почуття гумору не має. Я теж.

Один з прибулих обережно витяг з кишені невеличкий пістолет і кинув його перед собою. Інші молодики не рухались, очевидно, не маючи зброї. Потап підійшов до найближчого з оточених і обережно притягнув його до себе за верхній ґудзик сорочки.

– От і зустрілися, Вася, – мовив до нього лагідним голосом. – Я тебе попереджав? Попереджав! А ти? Ти не послухав!

– Потап… – встиг витиснути з себе парубок, – я…

– Помовчи, – покрутив головою Потап. – Зараз я буду говорити. Ви, чепушили, посміли мене розвести. І жити з моєї землі. Гарно жити, маю сказати. Братва шампанське оцінила. І три тисячі бакинських у шхері. Моїх бакинських! Ти, Вася, хотів мене на три тисячі баксів опустити?

– Потап, я все поясню!

Потап повільно похитав головою. Його обличчя скривилось у зловісній посмішці.

– А що ти, фуцин, можеш пояснити? Все ясно як божий день: ти мене хотів опустити на три тисячі. А опускають кого? Вірно, півнів. Але я не півень, Васю. Я лев. І ніколи не вибачаю тих, хто вважає мене півнем. Згоден?

Він розмахнувся і вдарив хлопця прикладом автомата в обличчя. Той, зойкнувши, упав. За мить, отримавши кілька десятків нищівних ударів від бійців Потапа, попадали решта парубків. І хоча вони не намагались чинити опір, Софрон з Біляшем кілька хвилин били їх ногами. Потап неквапливо дістав з кишені пачку цигарок і припалив від запальнички.

– Досить їх пресувати, Софрон! – кинув до бандита, котрий надто затято «працював» над одним з лежачих. Навіть не приглядаючись, можна було зрозуміти, що потерпілий не подає ознак життя. – В’яжіть і в машину.

Опинившись за кермом, Потап замислився. Долю терпил він вирішив давно, залишились хіба технічні питання. Надто ретельно приховувати кінці він не збирався. Трупи мали з’явитись в полі зору широкої громадськості за кілька днів. У такому випадку в близьких до Потапа колах не буде таємницею, хто покарав недолугих конкурентів. Тоді страх стримає бажаючих переходити йому дорогу в майбутньому. Разом з тим, тіла не можна залишати в селі. Їх тут бачили вдень, а мусора, котрі не надто вільно почували себе у Кам’янці-Подільському, все ж почнуть «рити».

До вікна машини підійшов Софрон.

– Завантажили? – поглянув на нього Потап.

– Так.

– Надійно пов’язані, не розбіжаться?

– Вони своє відбігали, – байдужно знизав плечима Софрон. – Але вирішувати тобі. Скажеш – мочканемо прямо тут. Тоді точно на лижі не стануть.

– Не треба здіймати кіпіш у селі, Софрон. Головою думай, – пробурчав Потап.

У пітьмі він не помітив, як хижо блиснув погляд бійця. Софрон не терпів переваги і якщо дозволяв керувати собою Потапу, то лише через переконання у тимчасовості такого становища.

– За кермо їхньої тачки сядеш, – провадив далі Потап. – Балабона з собою візьми про всяк випадок. Нехай під батогом тримає. Навіть теля брикається, коли на забій ведуть…

За хвилину білосніжний «Форд» виїхав з подвір’я і покотився шляхом, яким нещодавно заїхав у село. За ним, немов вовки за пораненим оленем, линули чорний «Мерседес» Потапа, і сиві «БМВ» та «Ауді» його бійців.

Їхали не менше години. За цей час Потап нарешті вирішив, як чинитиме далі. У цих місцях Смотрич ніс свої води до недалекого Дністра у глибокому скелястому каньйоні. Близько десяти років тому нижче по течії Дністра, у Могильові-Подільському, було побудовано ГЕС. Велика дільниця дністрового русла, як і річечки, що у нього впадали, перетворились на водосховище, а скелясті стіни каньйону стали крутим дном водойми. Внаслідок цього Смотрич поглибшав до десяти, а то й більше метрів. Якщо додати до них кількадесят метрів неприступної стіни над водою, Потап отримував ідеальне місце для поховання «Форда» і його покійних пасажирів. Автомобіль швидко знайдуть, а у Кам’янці неодмінно заговорять про «голлівудське» поховання Потапом конкурентів. Мусора нічого не зможуть довести – ні свідків, ні відбитків пальців, ані жодних слідів. Втім, якщо мусора до чогось і докопаються, Потап знатиме, як вийти сухим з води. Адже