Читати книгу - "Розчин менікона, Шоу Ірвін"

І хоча аж ніяк ні можна було стверджувати, що золотій рибинці подобався "Флоксо" – вона стояла на голові на дні посудини і здригалась кожні 36 секунд, – але вона все ж таки не вмирала. В розчині Менікона золота рибка випустила дух за 26 секунд. Її поклали до холодильника разом із 18 мишами.

– Ні, – повторив Крокет, – не подобається мені ця золота рибка, зовсім.

Вони посиділи мовчки, можливо, сумуючи за долею золотої рибки.

– Отже, що ми маємо, – сказав Крокет. – Ми маємо речовину із незвичайними властивостями, яка порушує динамічний зв'язок з'єднувальних молекул рідини за нормальних температур. Виробляти її – надзвичайно дешево. Неорганічні компоненти присутні в ній в мізерних кількостях, що не дозволить їх ідентифікувати. Високотоксично для деяких організмів, нешкідливо для інших. Ще не знаю як, але серцем чую, що з цього можна зробити гроші. У мене передчуття... Є одна контора, де можна... – він замовчав, ніби сомніваючись, чи можна довірити свої думки Менікону. – Жовте, жовте, жовте. Що є такого жовтого, чого так само багато, як кроликів в Австралії? Знайдемо відповідь на це питання – і справа зроблена.

– Ну, – сказав Менікон, – тепер, я думаю, містер Паульсон підвищить нам платню до кінця року. Принаймні, премію до Різдва підкине, га?

– "Премію"? – Крокет вперше підвищив голос. – "Підвищить платню"? Ти збожеволів, друже?

– Але в моєму контракті написано, що всі мої розробки належать Фоґелю-Паульсону. В обмін на... У вас інший контракт?

– Ти хто такий, приятелю? – запитав Крокет з огидою. – Пресвітеріанин?

– Баптист, – сказав Менікон.

– Тепер ти розумієш, чому нам треба було піти з лабораторії, щоб поговорити? – спитав Крокет.

– Мабуть, – відповів Менікон, дивлячись у напрямку трьох міні-спідниць біля бару. – Тут затишніше, ніж...

– "Затишніше"! – сказав Крокет і додав погане слово. – У тебе є своя фірма, друже?

– Фірма? – здивувався Менікон. – А навіщо мені фірма? Я отримую $7 800 за рік – за вирахуванням податків, витрат на дітей та страхування... "Чи є у мене своя фірма"!

– У мене їх 4, 5. Можливо, 7, – сказав Крокет. – Скільки – нікого не обходить. Одна в Ліхтенштейні, дві на Багамах, ще одна на ім'я моєї розлученої тітоньки, яка офіційно проживає в Іск'є. "Чи є у мене своя фірма!"

– У вашому віці! – із захопленням сказав Менікон. – У віці 25 років і 3 місяців! Але навіщо вони вам?

– О, іноді я кидаю кістку Паульсону, – сказав Крокет. – Низькотемпературна обробка поліефірних смол, методика кристалізації нестабільних амінокислот і подібні дрібниці. Паульсон слину пускає від вдячності. Але в серйозних справах... Невже ти думаєш, що я поспішаю в дирекцію, помахуючи хвостиком ніби мисливський песик зі здобиччю? Боже, ти що, вчора народився? Тільки в одній Німеччині моя фірма володіє 4–ма патентами на загартування стекловолокна. Стосовно ж незбагачених бокситів...

– На обтяжуйте себе такими подробицями, – сказав Менікон, якому не хотілось виявляти надмірну цікавість. Він починав розуміти звідки брались всі ці "ланчі", "корвети" і "мерседеси", які стояли біля лабораторії.

– Фірму ми відкриємо на острові Гернсі, – сказав Крокет. – Ти, я, ну і дехто з потрібних людей. Мене там добре знають, та й мова там англійська. Стосовно ж філіалів, які з'являтимуться, для них ми можемо використовувати мою тітоньку в Іск'є.

– Ви вважаєте, що нам знадобиться ще хтось? – збентежився Менікон. За 10 хвилин він вже встиг засвоїти головну заповідь капіталіста: не ділити капітал без необхідності.

– Боюсь, що так, – сказав Крокет, розмірковуючи. – Нам знадобиться першокласний паталог, аби з'ясувати, яким чином розчин Менікона взаємодіє з ядерним матеріалом тих клітин, до яких він виявляє спорідненість, і як він проникає крізь клітинну мембрану. Нам знадобиться неабиякий біохімік, а також спеціаліст з вивчення впливу речовин на оточуюче середовище. Це солідна справа, друже. Абихто нам не потрібен. Ну і, звичайно, знадобиться який-небудь ангел-охоронець.

– "Ангел-охоронець"? – Менікон зовсім розгубився. Йому було незрозуміло, до чого тут релігія.

– "Грошовий мішок", – нетерпляче пояснив Крокет. – Все це коштуватиме недешево. Спочатку ми зможемо користуватись лабораторією Паульсона, але в майбутньому нам знадобиться власна.

– Звичайно, – погодився Менікон. Його лексикон збагачувався з такою ж швидкістю, як і світогляд.

– По-перше, паталог, – сказав Крокет. Нам потрібен найкращий в країні. Старий добрий Таґека Кі.

Таґека Кі був кращим студентом курса в Кіото, а потім кращим в Берклі. Він їздив на "ягуарі". Менікон вже зустрічався із Таґекою Кі. Одного разу. В кіно. Таґека Кі запитав: "Це місце вільне?" Менікон відповів: "Так". Менікон запам'ятав цю їхню розмову.

– О'кей. Не будемо втрачати час. Підемо знайдемо Кі, поки він не поїхав додому. – Крокет залишив на столі десятидоларову купюру. Менікон пішов за ним, думаючи про те, як чудово бути багатим. Він пройшов повз трьох дивиць біля бару. "Одного прекрасного дня, – подумав він, – і на мене чекатиме в барі така ж сама панночка". Він навіть здригнувся від такої спокусливої перспективи.

По дорозі в лабораторію вони купили золоту рибку для власниці акваріуму. Вони обіцяли повернути їй рибку. Вона говорила, що дуже прив'язана до цієї рибки.

– Цікаво, цікаво, – сказав Таґека Кі.

Він прогорнув нотатки Менікона і кинув по-східному непроникний погляд на 18 мишей в холодильнику. Колеги знаходились в кімнаті Менікона. Крокет був певний, що у нього і Таґеки кімнати оздоблені "жучками", і щовечора Паульсон прослуховує записи їх розмов. Прослуховувати детергенти і розчинники нікому навіть і на думку не спаде, тому тут можна було говорити спокійно, щоправда, не дуже голосно.

– Цікаво, – повторив Таґека. Він говорив бездоганною англійською мовою, із легким техаським акцентом. У Сан-Франциско він фінансував вистави театра "Но" і був загальновизнаним авторітетом в тютюновій мозаїці. – Розклад такий. Якщо буде що розкладати. Всі компаньони мають рівні частки, плюс і мене додаткові виключні права в Гватемалі та Коста-Ріці.

– Кі! – запротестував був Крокет.

– У мене є деякі зв'язки в Карибському басейні, про які не варто забувати, – сказав Таґека Кі. – Погоджуйтесь, колего, або полишимо цю розмову.

– О'кей, – сказав Крокет. До Нобелевської премії Таґека був набагато ближче, ніж Крокет, до того ж мав фірми в Панамі, Нігерії та Цюріху.

Таґека швидко витягнув з холодильника підніс з мертвими мишами і золоту рибку на плоскій алюмінієвій тарілочці.

– Я вибачаюсь, – сказав Менікон. До нього раптом дійшло. – Мені не хотілося б втручатись, але миші – жовті, тобто, я маю на увазі... – Він знов спітнів, на цей раз не від задоволення. – Я хочу сказати, що досі, принаймні... цей розчин... – Пізніше він навчився вимовляти "розчин Менікона" без запинки, але поки що це у нього не дуже виходило. – Справа в тому, – продовжував він заїкаючись, – що досі розчин виявлявся отруйним тільки для... ну... організмів, домінуючий пігмент яких... як би це сказати... можна визначити... ну... як жовтуватий.

– Що ти хочеш цим сказати, колего? – спитав Таґека Кі, техасець і самурай в одній особі.

– Просто я хотів сказати, що, – бурмотів Менікон, вже шкодуючи, що почав цю розмову, – ну, що це пов'язано із певним ризиком. Одягніть хоча б гумові рукавички. Треба уникати контакту. Боронь Боже, я не маю на увазі расові відмінності, але б почувався винним, якщо б... ну, ви розумієте, що-небудь сталося б через...

– Не турбуйтесь про вашого маленького жовтого колегу, – спокійно сказав Таґека Кі. І вийшов, уносячи із собою поднос і алюмінієву тарілочку ніби найцдорожчі трофеї.

– Але ж і жадібний тип, – з досадою промовив Крокет, коли двері за паталогом зачинилися. – Виключні права на Гватемалу і Коста-Ріку. Ось вам і Країна сонця, що сходить. Так само вони у свій час і Маньчжурію відхопили.

По дорозі додому Менікон замислився. Крокет і Таґека Кі, маючі ті ж самі дані, що й він, доходили таких висновків, які від нього, Менікона, залишались глибоко прихованими. "Мабуть тому вони й їздять на "ягуарах" і "ланчах"", – подумав він.

Телефон задзвонив о третій ночі. Щоб взяти трубку, Менікону довелось перехилитись через місіс Менікон, від чого вона застогнала уві сні. Вона не любила, коли він торкався неї без попередження.

– Це Крокет, – почулося в трубці. – Я у Таґекі. Приїжджай сюди. – Він прокричав адресу. – Швидко.

Менікон поклав трубку, виліз з ліжка і почав одягатись. Він вже мав печію через той "Алекзандер".

– Куди? – запитала місіс Меніокн голосом, зовсім не таким солодким, як диня.

– На нараду.

– О третій ночі? – Вона не відкривала очей, але її рот безперечно ворушився.

– Я не дивився на годинник, – сказав Менікон, про себе повторюючи: "О Боже, потерпи ще трохи, залишилось зовсім мало".

– На добраніч, Ромео, – сказала місіс Менікон, так і не відкривши очей.

– Це ж був Семюел Крокет, – виправдовувався Менікон, натягаючи штани.

– Гомік, – сказала місіс Менікон. – Я так і знала.

– Послухай, Лулу... – Хай там що, але Крокет був його колегою.

– Принеси додому трохи LSD, – попрохала місіс Менікон, занурюючись у сон.

"От цього я від неї не чекав", – подумав Менікон, тихо зачиняючи за собою двері квартири. Обидві його дитини панічно боялися раптового шуму, і, як пояснив Менікону дитячий лікар психіатр, цей страх мав глибоки корені.

Таґека Кі жив в центрі, в розкішній квартирі, що виходила на дах 30-поверхового будинку. Біля під'їзду стояв його "ягуар", я поряд "ланча" Крокета. Менікон припаркував свій "плімут" біля автомобілей колег, подумавши: "Можливо, заведу собі "ферарі"". Менікон дуже здивувався коли негр-дворецький, в жовтій смугастій жилетці, у бездоганно білій сорочці з масивними золотими запонками, впустив його до квартири. Менікон гадав, що побачить строгий сучасний інтер'єр, можливо в японському стилі – бамбукові циновки, підголовники з чорного дерева, на стінах – акверелі із зображеннями мостів. Але все було витримано в стилі кантрі – завіси з ситцю, ситцеві дивани, грубі лавки, стільці з високими спинками, непофарбовані соснові столи, зроблені з корабельних нактоузів світильники.