Читати книгу - "Особливий старательський, Шеклі Роберт"

Я й так порушую правила. Повертайтеся!

— Ні, — відповів Морисон.

— Подумайте ще раз. Якщо ви зараз не повернете назад, "Комунальні послуги" знімають із себе всяку відповідальність за постачання вас водою.

Морисон кивнув. Якщо він піде далі, то ризикує померти в пустелі. А якщо повернеться? Тоді він опиниться у Венусборзі без цента в кишені, весь у боргах і марно шукатиме роботу в перенаселеному місті. Йому доведеться спати у притулках і харчуватися безкоштовною юшкою разом з іншими старателями, що повернулися ні з чим. А де він візьме гроші, на проїзд до Землі? Коли він знову побачить Джейні?

— Я, мабуть, піду далі, — сказав Морисон.

— У такому разі "Комунальні послуги" знімають із себе будь-яку відповідальність за ваше життя, сер, — повторив Рид і поклав слухавку.

Морисон запакував телефон, ковтнув води зі своїх убогих запасів і знову рушив у путь.

Піщані вовки неспішно бігли по обидва боки, поступово наближаючись. З неба його помітив шуліка з трикутними крилами. Він день і ніч кружляв у небі, балансуючи у висхідних потоках повітря, очікуючи, коли вовки прикінчать Морисона. Потім шуліку змінила зграя маленьких летючих скорпіонів. Вони відігнали птаха вище, у хмари. Летючі рептилії кружляли над ним цілий день, їх, у свою чергу, прогнала зграя чорних шулік.

Тепер, на п'ятнадцятий день після того, як він кинув всюдихід, ознаки золота стали ще виразнішими. По суті, він ішов по поверхні золотої жили. Скрізь навколо нього, очевидно, було золото. Але самої жили він ще не знайшов.

Морисон сів і похитав своєю останньою флягою. Не почувши плескоту, він відкрутив пробку й перекинув флягу собі до рота. У запечене горло скотилися дві краплини.

З моменту останньої розмови з "Комунальними послугами" минуло чотири дні. Останню воду він допив учора. Чи позавчора?

Він знову загвинтив порожню флягу й окинув поглядом випалену спекою місцевість. Потім дістав з мішка телефон і набрав номер Макса Крендела.

На екрані з'явилося округле заклопотане обличчя Крендела.

— Томі, — сказав він, — на кого ти схожий?

— Усе гаразд, — відповів Морисон. — Трохи висох, тільки й усього. Максе, я біля самісінької жили.

— Ти впевнений? — запитав Макс.

— Поглянь сам, — сказав Морисон, повертаючи камеру телефону в різні боки. — Поглянь на ці скельні формації! Бачиш отам червоні й пурпурні цятки?

— Справді, сліди золота, — невпевнено погодився Крендел.

— Десь поблизу вихід багатої породи. Вона повинна бути тут! — сказав Морисон. — Слухай, Максе, я знаю, що в тебе сутужно з грішми, але хочу попросити тебе про одну послугу. Перешли мені пінту води. Лише пінту, щоб мені вистачило на день-два. Ця пінта може нас обох зробити багатіями.

— Не можу, — сумно відповів Крендел.

— Не можеш?

— Ні, Томі, я послав би тобі воду, навіть якби довкола тебе не було нічого, окрім піщанику й граніту. Невже ти гадаєш, що я дав би тобі загинути від спраги, якби міг хоч що-небудь вдіяти? Але я нічого не можу. Поглянь.

Крендел повернув свій телефон. Морисон побачив, що стільці, стіл, стійка, шафа та сейф з контори зникли. Лишився тільки телефон.

— Не знаю, чому не забрали й телефон, — сказав Крендел. — Я заборгував за нього за два місяці.

— Я теж, — зауважив Морисон.

— Я повний банкрут, — сказав Крендел. — Не лишилося ані цента. Зрозумій мене правильно, я турбуюсь не за себе. Я проживу й на безкоштовній юшці. Але я не можу телепортувати ані краплини води: ні тобі, ні Ремстаатеру.

— Джимові Ремстаатеру?

— Авжеж. Він ішов слідами золота на північ на тому боці Забутої ріки. Минулого тижня в його всюдихода зламалася вісь, а повертати назад він не схотів. Учора в нього скінчилася вода.

— Я б поручився за нього, якби міг, — сказав Морисон.

— І він поручився б за тебе, якби міг, — відповів Крендел. — Але він не може, і ти не можеш, і я не можу. Томі, в тебе залишилася єдина надія.

— Яка?

— Знайди золото. Не просто його сліди, а справжнє реальне родовище, варте справжніх грошей. Потім зателефонуй мені. Якщо це справді буде золотоносна порода, я приведу Вілкса з "Три-Пленет-Майнінг" і змушу його видати нам аванс. Він, імовірно, зажадає п'ятдесят відсотків.

— Але це ж грабіж!

— Ні, просто ціна кредиту на Венері, — відповів Крендел. — Не хвилюйся, усе одно залишиться чимало. Але спершу потрібно знайти вихід золотоносної породи.

— Гаразд, — сказав Морисон. — Вона має бути десь неподалік. Максе, яке сьогодні число?

— Тридцять перше липня. А що?

— Просто так. Я зателефоную тобі, якщо знайду щось путнє.

Поклавши слухавку, Морисон присів на камінь і втупився в пісок.

Тридцять перше липня. Завтра в нього день народження. Про нього згадуватимуть усі рідні. Тітка Бес у Пасадені, близнюки в Лаосі, дядько Тед у Дуранго. І, звісно, кохана Джейні, яка чекає на нього в Тампа.

Морисон усвідомив, що, коли він не знайде родовище, завтрашній день народження буде для нього останнім.

Він підвівся, знову спакував телефон разом із порожніми флягами і попрямував на південь.

Він був не сам. Птахи й тварини пустелі рушили слідом. Над його головою кружляли мовчазні чорні шуліки. По обидва боки, уже значно ближче, його супроводжували піщані вовки, висолопивши язики й чекаючи, коли ж він упаде замертво...

— Я ще живий! — гукнув їм Морисон.

Він вихопив револьвер і вистрілив у найближчого вовка. Відстань була метрів шість, але він схибив. Тоді Морисон став на одне коліно, узяв револьвер обома руками й вистрілив знову. Вовк заскавчав від болю. Зграя негайно накинулася на пораненого, а шуліки кинулися вниз по свою частку.

Морисон поклав револьвер у кобуру й рушив далі. Він усвідомлював, що його організм дуже зневоднений. Усе навколо пливло й стрибало перед очима, а ноги стали немов ватними. Він викинув порожні фляги, викинув усе, окрім набору для аналізів, телефону й револьвера. Або він вийде з цієї пустелі переможцем, або не вийде взагалі.

Сліди золота були все такими ж багатими. Але справжньої жили, як і раніше, не було.

Надвечір Морисон знайшов неглибоку печеру біля підніжжя скелі. Він заповз у неї й забарикадував вхід каменями. Потім витяг револьвер і обперся спиною об задню стіну. Ззовні пирхали й клацали зубами вовки.

Морисон улаштувався зручніше й приготувався бути насторожі цілу ніч.

Він сидів із заплющеними очима, але не спав. Його мучили страхіття й марення. Він знову опинився на Землі, і Джейні казала йому:

— Це тунці. У них щось негаразд із травленням. Усі вони хворі.

— Прокляття, — відповідав Морисон. — Варто лише приручити рибу, як вона починає коверзувати.

— Ти так і розводитимеш філософію, коли твої риби хворі?

— Поклич ветеринара.

— Я кликала. Він у Блейків, оглядає їхнього молочного кита.

— Гаразд. Піду погляну.

Він надягнув маску і, посміхаючись, сказав:

— Не встигнеш обсохнути, як знову доводиться лізти У воду.

Його обличчя й груди були вологими.

Морисон розплющив очі. Його обличчя й груди справді були мокрі від поту. Придивившись до заблокованого входу до печери, він нарахував два, чотири, шість, вісім зелених очей. Морисон вистрілив по них, але вони не відступили.

Він вистрілив ще раз. Куля, відскочивши від стінки, обсипала його гострими уламками каменю. Наступними пострілами, він зумів поранити одного з вовків.

Зграя розбіглася.

Револьвер був порожній. Морисон понишпорив у кишенях і знайшов ще п'ять патронів. Він ретельно зарядив револьвер. Незабаром, напевно, світанок.

Морисон знову побачив сон, цього разу йому наснився коктейль "Особливий старательський".

Розповіді про нього він чув у всіх невеликих салунах, довкола Скорпіонової пустелі. Зарослі щетиною старожили розповідали про нього сотні різних історій, а цинічні бармени додавали нові подробиці. У вісімдесят дев'ятому році його замовляв Керк — велику порцію, спеціально для себе.

Едмондсон і Арслер скуштували його в дев'яносто третьому. Це було безсумнівно. Інші теж замовляли його, оформивши заявки на свої дорогоцінні золоті жили. Принаймні так казали люди.

Але чи існує він насправді? Чи є взагалі такий коктейль — "Особливий старательський"? Чи доживе Морисон до того, щоб побачити це веселкове диво, вище дзвіниці, більше будинку, дорожче, ніж сама золотоносна порода?

Звісно, доживе! Адже його вже майже видно...

Морисон змусив себе прокинутись. Настав ранок. Він ледве виповз із печери назустріч сонячному світлу.

До полудня він шкутильгав і повз на південь; його супроводжували вовки, а над головою кружляли крилаті хижаки. Він розгрібав пальцями каміння й пісок. Довкола було повно слідів золота. Багатих слідів!

Але де ж у цій Богом забутій пустелі ховається золотоносна порода?

Де? Йому було майже все одно. Він крок за кроком просував уперед своє спечене сонцем, пересохле тіло, зупинившись лише раз для того, щоб відлякнути пострілом вовків, які підійшли надто близько.

Залишилося чотири патрони.

Йому довелося вистрілити ще раз, коли шуліки, яким набридло чекати, почали пікірувати йому на голову. Влучним пострілом прямо у зграю він підстрелив одразу двох птахів. Вовки почали гризтися через них. Морисон, майже нічого не бачачи, поповз уперед і упав з гребеня невисокого стрімчака.

Падіння не було небезпечним, але падаючи, він випустив з рук револьвер. Перш ніж Морисон його знайшов, вовки кинулися на нього. Врятувала його лише їхня жадібність. Поки вони гризлися між собою, він встиг відкотитися вбік і схопив револьвер. Два постріли розігнали зграю. Тепер у нього залишився останній патрон.

Доведеться зберегти його для себе — він надто втомився, щоб рухатись далі.

Морисон упав на коліна. Сліди золота тут були ще багатшими. Фантастично багатими. Золото десь зовсім поруч...

— Чорт мене забирай, — вимовив Морисон.

Розщілина, в яку він упав, була виходом золотоносної породи.

Морисон підняв із землі камінчик. Навіть у необробленому вигляді він весь світився глибоким золотим блиском —усередині виблискували яскраві червоні й пурпурні цятки.

"Перевір, — сказав собі Морисон. — Не треба помилкових тривог, міражів і обманутих сподівань. Перевір".

Руків'ям револьвера він відколов шматочок каменя. На вигляд це була справжня золотоносна порода. Він дістав свій набір для аналізів і капнув на камінь білим розчином. Розчин спінився й позеленів.

— Золотоносна порода, точно! — сказав Морисон, озираючись на блискучі схили яру.