Читати книгу - "Земля у рівновазі, Альберт Гор"

Цей процес по суті розпочався на підготовчих переговорах упродовж двох років, що передували самій конференції. Наприклад, задовго до неї майже кожна промислово розвинута країна у світі заявила про своє прагнення до встановлення обов'язкових завдань з метою скорочення та стабілізації викидів вуглекислого газу (СО2) Проте адміністрація Буша загрожувала звести нанівець роботу усієї конференції, аби перешкодити схваленню завдань та графіків скорочення викидів вуглекислого газу, — і це при тому, що її власні дослідження показали, що ми можемо легко досягти найбільш дис­кутованої цілі (стабілізації викидів СО2 на рівні 1990 року до 2000 року) суто добровільними заходами.

Японія на самому початку цього процесу повідомила, що вона хоч і згідна схвалити завдання та графіки, врешті-решт піде вслід за США, лідером у цьому питанні. І навпаки, кілька європейських держав — на чолі з Німеччиною — пробували чинити тиск і переко­нати Сполучені Штати змінити свій погляд. І хоча під кінець погроза США покинути конференцію змусила усі інші промислові країни погодитися з позицією Буша, більшість цих країн підписали окрему декларацію, що знову підтверджувала їхні зобов'язання про скоро­чення власних викидів СО2 до рівнів 1990 року.

Трагедія в тому, що внаслідок наполягання США на відмові від зобов'язань про скорочення викидів СО2 у промислових країнах, країни, що розвиваються, відмовилися від свого бажання вести переговори щодо міжнародного договору про захист вологих лісів, які опинилися у небезпеці, та інших тендітних екосистем, розташо­ваних на їхніх територіях. Від самого початку вони були розгнівані наполяганням адміністрації Буша на тому, що лише тропічні ліси потребують захисту. Крім того, вони підкреслювали безперечний зв'язок між скороченням викидів СО2 промисловими країнами і захис­том лісів у тропічних країнах: на їхній погляд, ресурси вологих лісів — життєва основа економіки у багатьох країнах, що розвиваються, а вуглекислий газ від спалювання органічного палива — їдкий перегар промисловості розвинутих країн. Тому недивно, що вони закикали до жертв з обох боків і відмовлялися погодитися з ідеєю про те, що вони мали б охоче приєднатися до глобального зусилля, спрямованого на збереження тропічних вологих лісів, і смиренно терпіти неперервне стрімке зростання обсягу викидів вуглекислого газу з боку півночі. Вони збагнули те, чого адміністрація Буша не спро­моглася побачити: досягнення справжнього глобального виживання вимагає дії — як збереження лісів, так і зменшення викидів парникових газів. Таким чином, коли Сполучені Штати змусили промисловий світ відмовитися від будь-яких зобов'язань щодо стабілізації викидів СО2, то одночасно знищили будь-які шанси на укладення договору про захист вологих лісів.

Ці події отруїли атмосферу в Ріо ще до того, як конференція розпочалася, але залишалася принаймні якась надія на окрему угоду про захист «біорізноманітності» — комплексу заходів, розроблених з метою сповільнити різке зростання швидкості вимирання біологічних видів в усьому світі. Цього разу також непримиренність позиції адміністрації Буша на попередніх засіданнях — особливо на останньому, у Найробі, менше як за місяць до «Саміту Землі» — задала негативний тон. Але як тільки за кілька днів до урочистого відкриття конференції до Ріо прибув Вільям Рейлі, він знайшов шлях вирішення решти проблем щодо Угоди про біорізноманітність і врятував США (і президента Буша) від незручного становища. Після погодження пропонованого ним рішення з Державним департаментом, Міністерством торгівлі та рештою команди, уповноваженої для ведення переговорів, він послав у Білий Дім секретну телеграму, вимагаючи дозволу продовжити переговори, необхідні для завер­шення угоди. Але як тільки «Саміт Землі» розпочався, Білий дім Буша не лише відмовив Рейлі у дозволі на продовження переговорів, а й принизив його, видавши його доповідну записку пресі разом із висловлюваннями з невідомих джерел, що висміювали його зусил­ля. Увесь хід подій викликав вогненний смерч критики на адресу політики США і президента Буша й поставив США у незручне становище, якого Рейлі так наполегливо намагався уникнути. Таким чином ми фактично стали єдиною у світі країною, що відмовилася підписати одну з головних угод на конференції.

Наша ізоляція в Ріо була тим більш прикрою, що «Саміт Землі» репрезентував першу зустріч усієї глобальної спільноти і означав появу того, що я у частині ПІ цієї книжки називаю новим «основним організуючим принципом» світу після холодної війни, а саме: завдан­ня захисту глобального довкілля в процесі сприяння економічному прогресу. Після краху комунізму США, очевидно, опинилися в ролі лідера світової спільноти: великі ідеї, за які ми боролися — політична та економічна свобода — набирають сили в усьому світі; ми здобули моральний авторитет, необхідний для лідерства у світі, наша еконо­міка все ще вдвічі більша за економіку нашого головного конкурента, Японії; ми — єдина супердержава, що залишилася.

Тому, природно, решта світу очікує, що США візьмуть на себе лідерство — особливо у часи сум'яття нинішнього перехідного періоду. Відтак сильним було розчарування в Ріо, коли Сполучені Штати не лише не спромоглися на лідерство, а й активно боролися проти необхідного прогресу у питанні довкілля. Настрій, однак, можна було назвати радше подивом та смутком, аніж гнівом — принаймні частково внаслідок широкого розуміння того, що погляди адміні­страції Буша не були поглядами американського народу. І, звичай­но, кожне опитування громадської думки на цю тему виявляло, що американці бажають лідерства нашої країни у цьому питанні більше, ніж у будь-якому іншому. У моїх розмовах, по всій території США, я знайшов підтвердження того, що люди прагнуть, щоб наша країна запропонувала своє лідерство у питанні довкілля — з баченням перспективи, з відвагою та справжнім відчуттям обов'язку перед майбутнім, оскільки переконані в правильності цього.

Американці очікують лідерства США у проблемі довкілля також і з іншої причини: вони переконані, що це в наших економічних інтересах. У переважній більшості американський народ відхиляє доводи, висунуті адміністрацією Буша, що ми повинні вибирати між робочими місцями та довкіллям. Натомість вони вважають, що ми можемо процвітати, ведучи перед в екологічній революції і виробляючи для світового ринку нову продукцію та технології, що спри­яють економічному прогресу без руйнації довкілля.

Гадаю, вони мають рацію. Справді, багато експертів вважає, що ми можемо створити мільйони робочих місць, ведучи перед в екологічній революції і збільшуючи наші зусилля спрямовані на вироб­ництво та продаж екологічно більш чистих продуктів та техноло­гій. Річ у тому, що Японія та Німеччина відкрито проголосили, що нові й досконаліші товари, які мінімізують шкоду довкіллю, тепер