Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"

— Якщо б ви схотіли подивитися нашу п’єсу, — приязно сказала Джулія, — то, я певна, Майкл з радістю залишив би для вас кілька місць.

— О, я дуже хотів би подивитися її ще раз! — захоплено промовив юнак. — Хоч і бачив її вже тричі.

— Та невже? — здивовано вигукнула Джулія, хоч вона чудово пам’ятала, що Майкл уже казав їй про це. — Звичайно, це непогана п’єса, і вона цілком виправдала наші надії, але мені просто не віриться, що хтось захоче дивитися її тричі.

— Але я ходив дивитися не так саму п’єсу, як вашу гру.

«Ну от, таки дочекалася комплімента», — подумала Джулія, а вголос сказала:

— Прочитавши цю п’єсу, Майкл довго вагався — брати її чи ні. Він вважав, що для мене там роль надто слабенька. Та й справді, роль ця не дуже яскрава. Але я вирішила все ж таки спробувати щось із неї зробити. Ну звичайно, другу жіночу роль довелося істотно скоротити під час репетицій.

— Я не сказав би, що ми переписали п’єсу заново, — втрутився Майкл, — але, в усякому разі, те, що ви чуєте зі сцени, дуже відрізняється від того, що приніс нам автор.

— Ви просто чудово зіграли цю роль, — сказав юнак.

(«А в ньому є щось привабливе»).

— Я рада, що сподобалася вам, — відповіла вона.

— Якщо ви здобудете прихильність Джулії, то вона, може, подарує вам на прощання свій портрет.

— Справді подаруєте?

Хлопець знову зашарівся, і його голубі очі засяяли. («Ні, він таки дуже гарненький»). Власне, назвати його вродливим не можна було б, але він мав щире, приємне обличчя і дуже симпатично ніяковів. Волосся — світло-каштанове, кучеряве, але він старанно зачісував його, і Джулія подумала, як виграла б його зовнішність, коли б замість того, щоб змащувати свої кучері брильянтином, він дозволив їм витися. До всього — свіжий, здоровий колір обличчя, біла шкіра, дрібні, гарної форми зуби. Джулії було приємно відзначити собі, що

костюм на ньому сидить добре, він уміє носити одяг. І взагалі весь він якийсь чистенький і свіжий.

— Певно, ви вперше в житті знайомитеся із закулісною стороною театрального життя? — спитала вона.

— Так, уперше. Тому я так хотів, щоб мені доручили цю роботу. Ви навіть уявити собі не можете, яке це щастя для мене!

Майкл і Джулія приязно посміхнулися до нього. Його захоплення тішило їх, підносило у власних очах.

— Я ніколи не дозволяю стороннім особам приходити на наші репетиції, та, оскільки ви наш бухгалтер і тому майже належите до нашої трупи, я міг би зробити для вас виняток, якщо це вам цікаво.

— О, спасибі, це було б так чудово! Я ще ні разу в житті не бував на репетиції. А ви гратимете в наступній п’єсі?

— Навряд. Акторська гра вже не вабить мене так, як колись. І мені тепер дуже важко знайти роль для себе. Розумієте, я в такому віці, що вже не можу грати молодих закоханих, а драматурги чомусь не створюють більше образів, які вони так полюбляли в дні моєї молодості, — образів, що їх французи називають raisonneurs[5]. Ви знаєте, що саме я маю на увазі — серед персонажів п’єси є який-небудь герцог, чи міністр, чи, скажімо, уславлений адвокат, красномовний розумник, який обкручує всіх круг пальця. Не знаю, що сталося з нашими драматургами. Скидається на те, що вони просто розучилися писати. Примушують нас, акторів, товкти воду в ступі, але вдячності від них — годі й сподіватися. Ви б мені, певно, не повірили, якби я розповів вам, які умови висувають деякі з них.

— І все ж, на жаль, без них ми не можемо обходитися, — посміхнулася Джулія. — Та коли п’єса погана, то ніякі геніальні актори не врятують її.

— А пояснюється це тим, що публіку, власне, цікавить не вистава. В епоху розквіту англійського театру люди ходили дивитись не п’єси, вони ходили дивитись на великих акторів. В якій саме ролі виступали Кембл[6] і місіс Сіддонс — не мало жодного значення. Публіка ходила дивитися на них самих. Та навіть зараз — я не хочу, звичайно, заперечувати той факт, що коли п’єса погана, то все летить шкереберть, — але навіть зараз, коли п’єса хороша, то, я переконаний, публіка приходить дивитися не п’єсу, а гру акторів.

— Ну, цього, звичайно, ніхто ке міг би заперечити, — сказала Джулія.

— Єдине, що потрібно такій актрисі, як Джулія, — це точка опори. Дайте їй точку опори, а решту вона вже зробить сама.

Джулія усміхнулась юнакові, немовби вибачаючись за чоловіка.

— Майкл, звичайно, тут перебільшує. Гадаю, що в тих випадках, коли йдеться про мене, він стає необ’єктивним.

— Коли цей юнак справді такий розумний, як мені здається, то він мусить розуміти, що на сцені не існує нічого такого, що було б тобі понад силу.

— О, таке враження склалося у людей тільки тому, що я ніколи не беруся за те, чого я не зможу зробити.

Майкл глянув на свого годинника.

— Ну, юначе, допивайте свою каву, бо нам уже час іти.

Хлопець швиденько допив те, що залишалося в його чашці, і Джулія підвелася з-за столу.

— Ви не забули про портрет?

— Здається, Майкл зберігає наші фото в своєму кабінеті. Ходімо, виберемо для вас.

Вона завела його до досить великої кімнати, що межувала з їдальнею. Хоч це приміщення вважалось особистим кабінетом Майкла («Потрібна ж чоловікові кімната, де він може залишитися на самоті й покурити!»), його використовували, головним чином, як гардеробну, коли до них приходили гості. Там стояв письмовий стіл із червоного дерева, на якому красувалися портрети Георга V й королеви Марії з їхніми факсиміле. Над каміном висіла стара копія картини Лоуренса[7] — Кембл в ролі Гамлета. На маленькому столику лежала купа п’єс, надрукованих на машинці. На стінах висіли книжкові полиці, а під ними стояли шафи. З однієї з них Джулія вийняла пачку