Читати книгу - "Недоступна примха, Ксана Рейлі"

Тиждень потому

Я сиділа на сходах біля будинку та слухала музику. За цей час так і не змогла звикнути до цього міста. Вчора ми з Кароліною були в торговому центрі й вона купила мені новий одяг, хоча я й була проти. Її батьки справді виявилися хорошими людьми. Вони добре до мене ставилися, але я все ж відчувала себе чужою. Чомусь дивний сором сидів у мене всередині. Я соромилася їсти продукти, які вони купили, користуватися тими речами, які були їхніми. Мені неприємно брати в них гроші, носити одяг, який мені придбала Кароліна. Вона казала, щоб я не хвилювалася за це, але я справді відчувала сором. Ненавиджу, коли мене шкодують, а вони саме це і роблять.

На вулиці було надто жарко, тому я знайшла собі невеличкий куточок в тіні. Я помітила, що біля воріт зупинився велосипед. Повільно зняла навушники, бо не дуже мені хотілося бачити гостей. Зараз доведеться брехати й пояснювати звідки я тут з'явилася. В поле мого зору потрапила невисока дівчина з русявим волоссям. Вона закотила свій велосипед на подвір'я та залишила його. Дівчина взяла якийсь невеликий кошик і попрямувала до будинку. Вона дещо здивувалася, коли побачила мене, а потім широко усміхнулася. На ній був милий блакитний сарафан у дрібні ромашки.

— Привіт, — радісно сказала вона. — А Дарина Олегівна вдома?

— Так-так, я тут! — раптом заговорила жінка, коли вийшла з будинку. — Ох, сьогодні так жарко!

— І не кажіть! — дівчина похитала головою, а тоді передала кошик. — Тут вам від мами невеличкий презент.

— За що?

— Вона казала, що ви їй допомогли врятувати її улюблені квіти.

— Та це ж дрібниці! Твоя мама просто надто часто їх поливала.

Тітка Дарина все ж забрала цей подарунок. Я очікувала, що дівчина зараз піде геть, але вона чомусь продовжувала стояти.

— Ти вже готова до свого першого навчального року в коледжі? — спитала тітка у неї.

— Ой, я так хвилююся. Канікули дуже швидко пролетіли, а я не можу повірити, що вже завтра розпочнеться нова сторінка мого життя.

— Це, до речі, Валя! — сказала жінка і показала на мене. — Вона теж буде вчитися в нашому коледжі.

— Це так круто! — вражено мовила дівчина, усміхаючись. Якщо можна сміятися очима, то це точно про цю дівчину. — Я Тася!

— Дуже приємно, — буркнула я та спробувала усміхнутися.

— Це донька двоюрідного брата Віталія, — збрехала тітка. — Вона вирішила вступати сюди, а ми лише раді прихистити її в себе.

— Ви не уявляєте, як я рада. Усі мої подружки роз'їхалися, а тут залишилася лише Аліса. Пощастило, що ми з нею вчитимемося в одному коледжі, — сказала ця Тася. — До речі, сьогодні планується одна вечірка. Старшокурсники хочуть зробити таке собі знайомство для новачків. Це все придумав старший брат Ліси, і ми сьогодні ввечері туди йдемо. Валю, ти не хочеш з нами?

Я трохи розгубилася, бо не очікувала такої пропозиції. Звісно, розуміла, що у мене тут можуть з'явитися друзі, але вечірки зовсім не входили в мої плани. Я ж ніколи й не була на них. Та й не впевнена, що тітці Дарині та Віталію Степановичу це сподобається. Все-таки вони дозволили пожити в себе не для того, щоб я розважалася.

— Ем, не знаю, — відповіла я. — Мабуть, ні.

— Чому? — здивувалася тітка. — Це прекрасна можливість познайомитися з твоїми одногрупниками. Тобі потрібно більше часу проводити зі своїми ровесниками, бо зі мною не дуже цікаво. Ви поки тут сидіть, а я зараз принесу вам морозиво.

Жінка усміхнулася та попрямувала в будинок. Мене завжди дивувало, що вона така добра. Взагалі Кароліні неймовірно пощастило з батьками. Тася раптом присіла на сходинку біля мене, а тоді спитала:

— Ти звідки приїхала?

— З одного невеликого міста. Ти точно не знаєш його.

— Зрозуміло. Чому тоді вирішила вступати сюди?

— Тут кращі можливості, — відповіла я.

— Дійсно! — Тася засміялася. — Якісь дурниці питаю. В тебе є хлопець?

Я трохи насупилася, бо не очікувала такого запитання. Мабуть, це нормально для розмов між дівчатами.

— Ні, нема, — відповіла я. — Ніколи й не було, якщо чесно.

— У мене теж нема. Щоправда, зараз мені подобається один. Тільки не думаю, що у нас з ним щось вийде.

— Чому? — поцікавилася я.

— Не знаю, — Тася знизала плечима та глянула на мене своїми зеленими очима. — Він старший і я точно його не цікавлю в цьому плані. Але... Зараз ми будемо частіше бачитися, тому є маленький шанс, що щось зміниться. Гаразд, я вже буду повертатися додому.

— А морозиво?

— Мені потрібно ще зняти відео для блогу, прийняти ванну, зібратися на вечірку. Багато справ, тому можеш з'їсти мою порцію, — сказала вона, усміхнувшись. — То що, побачимося пізніше?

— Так, — я кивнула.

— Залиш свій номер. Я подзвоню, коли ми будемо їхати на вечірку.

— Ем...

— Не приймаю жодних відмов!

— Гаразд, — погодилася я та набрала свій номер на її телефоні. — Тільки одразу попереджаю, що у мене нема досвіду в цих всіх вечірках.

— Його і не треба. Ми просто будемо розважатися.

Тася смішно порухала своїми бровами, а тоді помахала рукою на прощання. Вона побігла до свого велосипеда, а я просто дивилася їй вслід. Дівчина була такою легкою, простою, скромною, веселою та водночас цікавою. Таке враження, ніби у неї ніколи не було проблем і вона навіть не знає, що це таке.

Я уявлення не мала, як люди поводяться на вечірках та що одягають. Для цього довелося заглянути в Інтернет. Я відкрила свою шафу, наповнену новими речами. Мабуть, буде доречно піти в якійсь сукні. Я звикла до джинсів та шортів, але не до спідниць. Спершу поміряла коротку рожеву сукню, але в ній я була схожа на Барбі. Таке мені не подобалося, тому я продовжила шукати далі. Мій вибір зупинився на бежевій сукні. Вона була короткою, з невеликими зав'язками з обох сторін. Мені сподобалося, як сукня підкреслювала мою фігуру, тому я вирішила, що піду саме в ній. Своє волосся злегка накрутила та зібрала невелике пасмо з одного боку шпилькою. З макіяжем було складніше, бо я не вміла його робити. Він у мене вийшов максимально простим, але в загальному усе виглядало доволі непогано. Ніколи не думала, що буду так довго збиратися кудись. Тася зателефонувала тоді, коли я вже обирала туфлі. Вона сказала, що через декілька хвилин автомобіль буде біля мого будинку. Я швидко взула червоні босоніжки на підборах і схопила такого ж кольору сумочку. Зупинилася біля великого дзеркала, дивлячись на себе у повний зріст. На обличчі з'явилася усмішка, бо я дивилася не на ту втомлену дівчинку з минулого. Ось як, значить, живуть принцеси. Я швидко попрощалася з тіткою та дядьком, а тоді вибігла на вулицю. Біля воріт уже стояла красива іномарка сріблястого кольору. Здається, це взагалі якийсь спортивний автомобіль. Я почала трохи хвилюватися, бо не знала, що очікувати від сьогоднішнього вечора.

— Сідай сюди! — крикнула Тася, коли відчинила задні дверцята.

Я швидко підійшла та сіла всередину.

— Привіт! — трохи розгублено сказала я.

— Так, зараз я швидко вас усіх познайомлю. Це — Аліса, а вона ж моя найкраща подруга, — Тася показала на брюнетку, що сиділа на передньому сидінні. — Наш водій — це її старший брат Віталік.

— Я не ваш водій! Мене просто Ліса попросила вас підвезти, — обурився хлопець, а тоді глянув на мене та усміхнувся. — Тебе як звати?

— Валя, — відповіла я.

— Поїхали! — сказала Ліса.