Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Я вчила ту кляту інформатику цілісіньку ніч.  І під ранок мені навіть здалося, що я все знаю, хоча, мабуть, то просто безсоння так вплинуло на мене. Бо я почувалася трохи приголомшеною і на всіх уроках намагалася не заснути.

Але от, нарешті, вони закінчилися, і я в супроводі вірної Оксани попрямувала до комп’ютерного класу. Йшла, немов на ешафот, бо раптом зрозуміла, що майже нічого з того, що усеньку ніч зубрила, не пам’ятаю…

Але Оксана була налаштована по-бойовому — видно в її голові визрів якийсь план, яким вона, втім, зі мною ділитися не хотіла.

— Ну, ні пуху, ні пера, — сказала вона, коли ми добрели до дверей кабінету інформатики.

 — До дідька, — приречено відгукнулася я. 

Відчинила двері і зайшла досередини.

Вчитель ( це дивно, але його ім’я  зараз, через багато років, зовсім вилетіло у мене з голови) сидів за своїм столом і заповнював журнал.

 — А, це ви, Аліно, — сказав він розсіяно, не піднімаючи голови. — Присядьте за крайній комп’ютер, зараз я дам вам завдання.

Я так і зробила. 

Через кілька хвилин він підійшов, поклав на стіл переді мною аркуш з написаним від руки завданням ( скласти якийсь там алгоритм і написати значення кнопок на клавіатурі).

Ну з кнопками я сяк-так розібралася, бо ж усе-таки теорію запам'ятала.

Може здатися дивним, що доводилося все те вчити, адже нині навіть маленька дитина без проблем увімкне комп’ютер та буде ним користуватися. Але на ті часи мало в кого вдома було таке чудо техніки. Тому бачили ми його лише в школі, та й то більшу частину уроку билися над якимись магічними програмами, які згодом абсолютно не знадобилися нам у житті.

Отак і я сиділа та дивилася на друге завдання, як баран на нові ворота.

Я краєм ока бачила, що інформатик уже не пише в своєму журналі, а сидить і також дивиться на мене. Від того мені стало зовсім не по собі. Добре, що я мала довге волосся — я перекинула його наперед і відгородилася ним від цього погляду, неначе ширмою. 

Але ж усе одно було видно, що я нічого не пишу.

За моєю спиною почулися кроки, він підійшов і  зазирнув у мій листочок.

 — Так, добре, — сказав, побачивши, що перше завдання виконане. — Молодець. Давайте розберемося з рештою. Може, спробуємо на комп’ютері, так буде зрозуміліше?

І він простягнув руку до системного блоку, наче випадково торкнувшись моєї спини. Мене немов струмом пробило при цьому. 

Згадала слова Оксани про те, що потрібно дочекатися, поки він почне до мене приставати, а потім погрожувати заявою до директора. Цікаво, чи от зараз можна вважати, що він до мене пристає, чи ще ні?

 Мені стало цікаво і трохи моторошно, але вже точно не до програм та алгоритмів.

А бідолашний інформатик нічого не підозрював. Він ледь нахилився через моє плече і клацав щось там на клавіатурі, пояснюючи свої дії, я ж лише кивала головою, а насправді думала про те, яким одеколоном він користується ( то був дуже приємний аромат з ноткою цитрусових і хвої), а ще хвилювалася, раптом він іще раз мене торкнеться.

Але він не торкався, хоча стояв так близько, що я відчувала тепло його тіла.

 — Ну от, — задоволено сказав він,  дописавши останню цифру.  — Готово. Ви зрозуміли, як працює програма?

Я кивнула. Моє серце обмирало в грудях при думці, що от зараз він відійде, і все це закінчиться. Хай би він поставив мені “двійку” і сказав прийти ще раз..

 — Тоді натискайте на “ентер”, —  сказав учитель.

Я так і зробила. По екрану побігли якісь рядки незрозумілих значків, а потім комп’ютер завис.

 — Дивно, — інформатик зняв окуляри і ще раз натиснув на “ентер”, але нічого не відбулося. — Мабуть, комп’ютер зламався.

Бідна машина, певно, не витримала того емоційного поля, яке вирувало навколо мене — подумала я.

 — Ну добре, я думаю, ви все зрозуміли?

 — Так, — я виглядала, немов якась пришелепа. Адже ми були наодинці, в напівпорожній школі, така мить навряд чи колись повториться. Можна було б розказати про свої почуття, про те, як  він мені подобається. Може, і я була йому небайдужа, адже не випадково він дивився на мене такими очима?

Але я тільки й могла видушити з себе те нещасне “так”.

А потім двері відчинилися й несподівано, без стуку, до кабінету увірвалася Оксана…

 Вчитель відразу зробив крок назад і зупинився, здивовано дивлячись на неї.

 — Ви щось хотіли? — запитав, надягаючи свої окуляри назад на носа.

 — Я просто з Алінкою прийшла, — Оксана увімкнула життєрадісну дурепу, як вона це добре вміла.

 — То почекайте, будь ласка, в коридорі.

 — Ні, я не можу… Мене Алінчина мама попросила, щоб я була біля неї, бо мало що може трапитися. Знаєте, в неї дуже сувора мама…

Не знаю, хто з нас почервонів дужче — я чи вчитель. Мабуть, обоє.

Я кинула на Оксану розпачливий погляд, але вона проігнорувала його. Була, як-то кажуть, на своїй хвилі.

 — Мама відразу після школи хоче видати її заміж, — “заливала” моя подруга. — За одного старого дядька, але дуже багатого. У того  чоловіка такий бзик, що наречена має бути незайманою, тому мама Алінки й попросила мене, щоб я простежила за цим…

Мені хотілося її огріти чимось важким по голові. Звідки вона взяла цю маячню? Скоріше за все, вичитала в якомусь любовному романі, до яких, як і я, була охочою…

Тобто це все виглядало абсолютно неправдоподібно, і будь-хто інший з учителів чудово зрозумів би, що це лише підліткові фантазії.

Але бідний інформатик, певно, був дещо  відірваний від реального життя, а ще все-таки надто молодий ( це я вже резюмую з висоти свого нинішнього віку), і підвоху не помітив.

Він вражено переводив погляд з Оксани на мене і знову на Оксану.

 — Аліно, це правда? — тихо спитав він.

Я кивнула головою, готова провалитися крізь землю від сорому. Мабуть, треба було сказати, що Оксана пожартувала, перевести все в хіхоньки-хахоньки, але я була дуже розгублена і просто нічого не могла придумати.

Інформатик мовчки підійшов до столу, відкрив журнал і щось там написав.