Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

 — Я поставив вам “четвірку”, — тихо сказав він. — Сподіваюся, ви й далі так гарно все вчитимете.

 — Дякую, — пробурмотіла я і бочком почала вибиратися з-за комп’ютера, тишком-нишком показавши кулак Оксані, яка посміхалася на всі тридцять два.

Коли ми вже були біля дверей, інформатик  знову звернувся до мене.

 — Аліно, — сказав він невпевнено. — Це, звичайно, не моя справа, але, може, вам потрібна якась допомога...Якщо у вас проблеми в сім’ї....

 — Дякую, але ніяких проблем немає, — нарешті змогла зв’язати докупи хоч кілька слів я і швидко зачинила двері.

У коридорі підскочила до Оксани і боляче смикнула її за коси.

 — Ай! Ти чого? — обурилася вона. — Я ж тебе виручила! Маєш “четвірку”!

 — Навіщо ти верзла дурниці про моє майбутнє весілля і якогось багатого мужика?

 — Не знаю, так придумалося. Але прикольно вийшло, правда?

Ну що ти з неї візьмеш? 

Решту навчального року я проблем з інформатикою не мала. Вчитель ставив мені “четвірки”, вже не вимагаючи якихось особливих знань. Він взагалі вперто робив вигляд, що мене  не помічає. І, якщо бути чесною, мені через це було трохи сумно.

Але найцікавіше, що коли через десять років після випуску я приїхала до рідного міста, то зустріла на вулиці свою подругу Оксану з колясочкою, у якій спала дитина, а поруч із нею йшов дуже симпатичний і гарно одягнений чоловік. Придивившись уважніше, я впізнала у ньому того самого вчителя інформатики.

Кумедно, правда?

Хоча чогось такого і можна було очікувати.

Але в мене на той час уже була зовсім інша історія…