Читати книгу - "Помилка, Уляся Смольська"

Спогад хвилюючий

          Коли ти перебуваєш довший час в суцільному мороку, ти починаєш задаватися питанням: що насправді є реальністю? Де її межі? Чи насправді ти там, де ти є чи навпаки, ти зараз там, де себе уявляєш?

          Можливо, палата і лікарняне ліжко намарилося Оксані? Хіба така плачевна ситуація може продовжуватися настільки довго? Як зрозуміти, що це не сон, не вибрики твоєї підсвідомості?

          А раптом, це жахливий кошмар, який заполонив тебе настільки, що тепер не розумієш, де справжній світ, а де вигаданий? Її мозок заслаб, й малює в уяві божевільні картинки Оксаниного страху.

          Страх, як відомо, найсильніше відчуття людини. Емоція, яка паралізує душу, сковує тіло. Ти наче завмираєш, не можеш поворухнутися. Цей тваринний інстинкт крижаним холодом розливається по жилах, не даючи й шансу на порятунок. Єдине, на що ти можеш сподіватися – поміч зі сторони. Або ж змирись з обставинами, чекай поки тебе поглине невідворотне.

          Дівчина завжди боялася стати безпорадною, опинитися в ізоляції, бути замкненою від зовнішнього світу. І тепер, коли вона лежачла на лікарняному ліжку, її охопила паніка.

          «Я з’їхала з глузду і мене запроторили до божевільні». Від цих думок сироти пробіглися по спині, а серце прискорило свій ритм. В приміщенні сигнал моніторингу запрацював в подвійному темпі, і за мить Оксана почула, як відчинилися двері і по стінах, відбиваючись луною, пролунали швидкі кроки.

          «Лікарю, пульс прискорився. Напевно, прийшла до тями. Оксано? Чуєте мене?»

          «Не будіть її. Не потрібно організму додатковий стрес. Введіть в крапельницю заспокійливого і снодійного».

          Дівчина з полегшенням видихнула. Й одразу відчула біль в районі живота. Гострий, пронизливий біль. Слава Богу, лікарня. Не «дурка». З цим можна миритися.

         Знову почулися кроки, які віддалялися, а згодом звук замкнених дверей дав зрозуміти, що вона знову залишилася тут на самоті. На одинці з думками й спогадами.

          - Ти така щаслива! – Марія спостерігала за сестрою і легенько всміхалася. – Купила квитки?

          - Так, - відповіла Оксана, спаковуючи свої речі у валізу. – Мама змирилася, з тим що я їду до Києва. Вона до останнього сподівалася, що тато мене переконає не їхати. Але не вийшло!

          Оксана голосно розсміялася. Вона відчувала внутрішнє піднесення, радість, щось таке приємне всередині, що неможливо було передати словами. Їх хотілося кружляти навколо себе, поділитися своїм щастям з усім світом.

          Вона підійшла і обійняла Марію.

         - Скажи, - Оксана зазирнула у вічі сестрі. – Ти рада за мене?

          - Якщо ти рада, то й я радітиму, - сказала Марія і лагідно всміхнулася. – Я буду сумувати за тобою.

          - Я теж, - мовила дівчина і пригорнулася до старшої сестри.

          Вона знала, що Марія не бажала її відпускати від себе. Адже вона з дитинства опікувалася нею. Практично замінила Оксані маму, яка цілими днями пропадала на роботі. Навіть після свого весілля і народження двох синочків, Марія не переставала дбати про неї. Завжди вважала Оксанку малесенькою дівчинкою. Навіть не дивлячись, що їй вже сімнадцять.

         Та тепер вона зможе навчитися самостійності. Інше місто допоможе їй в цьому. Доросле життя здається таким цікавим!

         Як же вона помилялася…