Читати книгу - "Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе"

— Ким хочеш стати?

— Кібернетиком.

— Ким?..

Пісти померла за три роки. На самоті. Її тіло знайшли не одразу. Вона була знаною і страшною ворожкою, яка прийшла в наше маленьке село невідомо звідки і влаштувалася тут, у Суребі. Нора розповіла мені, що Пісти любила якогось чоловіка в Земо Імереті, а той одружився з іншою. І Пісти його якимось чином вбила-отруїла і втекла до Гурії. Тут і зачаїлася. А після цієї історії, як казали, у неї виріс хвіст. Хвіст виріс і у неї, і в її історії також. Подейкували, що під подушкою ворожка зберігала світлину того чоловіка. А це значить, що я помилявся щодо її очей: Пісти все-таки плакала.

Розділ II. Інша любов у Гурії

Світає. Сніжить.

Не знаю чому, та я постійно дивувався людям, які вранці пили чай із хлібом і маслом. Куди мені до спокою, з яким проходить ця церемонія? Воістину, недосяжна справа! Напевно, і сьогодні залишуся без сніданку — цього неробочого дня, який називають уїк-ендом. Вікенд. «Щобтобікенд», — це моя бабуся прокинулася в мені і знову заснула. Час починати писати.

Секс у Гурії називають «аджібакурі». Досить химерне слово. Підозріло химерне. А любов звуть «сікварулі». Її ще можна назвати словом «гамопентереба», але воно означає щось інше. Тут я цього не скажу. Зазирніть у Гурійські словники.

А ще секс у Гурії називають словом «май». Це слово можна порівняти зі словом «майя», що ведійською мовою означає «ілюзія». Однак ви можете посперечатися зі мною і сказати, що «май» — це теж щось інше. Давайте посперечаємось...

* * *

— Нумо, розкажіть історію свого одруження.

— Почнемо з того, що мене познайомили з однією дівчиною. Трохи згодом ми вирішили одружитися. Уже навіть призначили день весілля. Це було в Тбілісі. Та за день до нашого приїзду в Гурію наречена мені відмовила: «Ні», — каже. Цікавлюся причиною, відповідає: «Гено[10], я не така, як ти гадаєш».

— Але до цього у вас із нею, напевне, були стосунки?

— Так, ми гуляли. Проте не так, як сучасні божевільні закохані. Так, ну... Я вже не був хлопчиськом — 35 років. Вона — приблизно моя ровесниця. Зрештою, коли я запитав, все ж у чому річ, вона знову мені повторила: «Я не така, Гено, як ти гадаєш».

Ну, я особливо не побивався, зрозумів, у чому річ. А весілля, між іншим, призначене. Була п’ятниця, переддень весілля.

— Що, і бенкет був уже підготовлений?

— Звісно! Стіл на 300 гостей. Коли мій двоюрідний брат дізнався про те, що наречена мені відмовила, все думав і думав: що робити, що робити... І відвів мене до моєї теперішньої дружини. Але не сказав, що перед весіллям наречена мені відмовила. Його в армію забирають, каже, а якщо ти за нього заміж підеш, то не заберуть.

— То, вам судилося весілля без нареченої?

— Майже! Якби не мій двоюрідний брат. А моя нинішня дружина його дуже поважала, довіряла йому й опісля довгих умовлянь погодилася.

— За один день?

— Ну, ми прийшли до неї в п’ятницю вдень. І в неї, скоріш за все, була до мене певна симпатія, тому вона й не відмовила.

— То весілля відбулося, але з іншою нареченою?

— Весілля відбулося. Того ж дня, на який і було призначене, але з іншою нареченою.

— А колишню наречену ви вже не зустрічали?

— Не зустрічав. Хоча ні, одного разу ми все ж зустрілися в Зугдідському автобусі, та я на неї не звернув уваги, а вона — на мене. І пішла з мого життя, як непотрібне минуле. А з дружиною ми вже сорок років разом. Слава Богу, що вона довірилася мені, а я — їй.

* * *

— У вас є «Зима» Алсу? Не знаєте? А що є з танцювального, на кшталт танго? — запитав Джамбуліа. Той самий Джамбуліа, з вічним крововиливом в оці. Але танго тут ні до чого: Джамбулія мав на увазі танці в обіймах. Повільняки. Просто зараз Джамбуліа нічого не згадав, окрім танго.

Стояла пізня перезріла осінь — з позбавленим смаку дощем і весіллями. Стіл був накритий на 200 осіб. Під стільцями — бруд, болото. Мерзенний холод. Коротше, погода така, що, коли навіть на фотографії це побачиш, зуби заниють.

А весілля йшло за своїми правилами і порядком. У декого зуби не боліли, а клацали — в передчутті хашлами[11]. Лише одній людині зуби були потрібні для особливої справи — стиснувши їх, він кріпився щосили. Нодар був дідом нареченого. І помирав. Але скасувати весілля не можна, і дід героїчно його витримав. А за два тижні після весільного столу в родині накривали стіл поминальний. Так, і таке бачили ми, літописці гурійських весіль.

А зараз одруження в більшості випадків проходять на європейський лад. Але і старовинних звичаїв не судилось забути. Такі як сватання або оглядини, які влаштовують на поминках і для юнаків, і для дівчат. Особливо, коли «юнакові» і «дівчині» вже за тридцять, і особливо в гірських районах — на горі Гомі або в Бахмаро — там, де гурійські й аджарські традиції скріплюються путами Гіменея.

* * *

«Чи пам’ятаю я, як одружився? Звісно, пам’ятаю. З першою дружиною нас засватали. Ми з нею навіть словом не перемовилися жодного разу. Батьки наші домовилися між собою. До дружини підпускали лише після весілля. Сподобається вона чи ні — байдуже, все одно немає іншого шляху. Весілля справили й усе, дороги назад немає. Не можу сказати, що дружина мені дуже сподобалася, хоча були дівчата й гірші. Щастя, що мені не така дісталася. А якби моя дружина мені навіть і не сподобалася — куди підеш? Кохання? Еееех! У дитинстві — так, була любов! Але та дівчина вийшла заміж там, а я одружився тут. Так, раніше було сватання. Сьогодні такого немає».

* * *

У 90-ті роки в Гурії (як, напевно, і в інших краях), якщо хтось із подружжя вмирав, то на надгробку вдова чи вдівець обов’язково розміщували свій портрет. І було вказано дату народження живого чоловіка або дружини і тире — в очікуванні дати смерті. Дивовижне видовище. А в одному селі сталося геть несподіване: молода вдова вийшла заміж, а на могилі поряд із зображенням першого померлого чоловіка залишився її портрет. Його так ніхто і не прибрав, бо гурійська любов — велика і дивна.

* * *

«Я родом із гірської місцини, звідти і прийшла. Пішки,