Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Західний ліс, Фарджон Елінор 📚 - Українською

Читати книгу - "Західний ліс, Фарджон Елінор"

122
0
29.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Західний ліс" автора Фарджон Елінор. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4
Перейти на сторінку:

Здавалося, що всі в місті бігають то туди, то сюди, швидко роблячи те, що необхідно у цю хвилину робити; вікна деренчали, двері плескали, собаки гавкали, гуркотіли вози по вулицях, і люди горланили на всю силу легенів, з тупотом гасаючи по своїх справах.

"Цікаво, чекають на мене чи ні?" – подумав Джон, тому що і сюди вперед був посланий гінець; і коли він наблизився до палацу, збудованого з простих гранітних плит, то задоволено побачив, як відчиняються двері і натовп людей прямує в його бік. Їх вела вперед дівчина у короткій спідниці, з розтріпаним волоссям і з ключкою в руці. Вона кинулася прямо до короля, вхопила його коня за гриву і прокричала:

– Ви граєте у хокей?

Джон ще не встиг відповісти, як вона, вигукнула:

– Пішли, нам не вистачає одного гравця, – і стягла його на землю.

Йому тицьнули в руки ключку, і не встиг він отямитися, як опинився на величезному полі позаду палацу, по коліно в багнюці. Палац стояв на краю скелі, і внизу під собою Джон бачив, як сірі, холодні, сердиті хвилі хльостають скелі, а на горі вітер приблизно так само хльостав людей.

Гра почалася; ні за кого він грав, ні в чому полягала гра, Джон так і не дізнався, але протягом години його бив вітер, били ключки, кусали солоні морські бризки. Йому кричали на вуха, грубо смикали туди і сюди, з голови до ніг заляпали брудом. Нарешті гра начебто скінчилася. Він без сил опустився на землю. Але і тепер йому не дали відпочити, та ж сама дівчина стукнула його кулаком по спині й сказала:

– Вставайте! Ви хто?

Джон ледь чутно відповів:

– Я король країни Справамчас.

– Та ну! А навіщо Ви приїхали?

– Засватати принцесу.

– Та що Ви кажете! Ну, давайте!

– Але ж це… – слабо почав король.

– Так, це я. Чом би й ні! Ну, вистрілюйте!

Король зробив страшенне зусилля, щоб зібратися з думками і пригадати свій забутий вірш, і ось що в нього вийшло:

Ви швидша за тисячі диких вітрів,

І дуже шкодую, що вас я зустрів.

Характери наші з різних світів,

Не бути нам разом ніколи в житті.

– Ну, такого я ще не чула! – закричала принцеса і, високо замахнувшися ключкою, кинулася на короля Джона. За нею рушив натовп обурених придворних, кожен із занесеною ключкою. Джон кинув погляд на галасливу, брудну команду, повернувся і кинувся навтьоки. Він ледве встиг скочити на коня, перш ніж ключки звалилися йому на голову. Він не зупинявся, допоки крики мешканців Східноболотної країни не потонули в шумі вітру. Потім і вітер затих, і нарешті молодий король, брудний, втомлений і захеканий, під'їхав до воріт власного палацу. Міністри чекали його на сходах.

– Вітаємо Вас, сір! – закричали вони. – Ви умовилися з принцесою Сходу?

– Цілком, – мовив Джон.

Міністри застрибали від радості:

– Коли ж вона призначить щасливий день?

– Ні-ко-ли! – гримнув король, кинувся у свою кімнату і гукнув Селіну щоб розібрати для нього ліжко. Вона безшумно і вправно впоралася з цим, і скоро постіль набула закликаючого до спочинку вигляду. Вона розклала його халат і домашні капці і запитала:

– Що ви думаєте про принцесу Сходу?

– Нічого, – похмуро відповів Джон.

– Ви їй на дух, мабуть, не потрібні?

– Ти забуваєш своє місце, Селіно!

– О, гаразд. Так Вам годиться?

– Ні, – сказав Джон. – Не годиться. Мені ніяк не годиться аж поки…

– Поки що?

– Поки я не знайду свого вірша.

– Вашого вірша? Ви маєте на увазі, того віршика?

– Саме його.

– Ви цього не могли раніше сказати? – і Селіна дістала його з кишені.

Молодий король тупнув ногою у відчаї.

– Тож, значить, він був у тебе весь цей час? – закричав він.

– Так, а що? Ви ж викинули його.

– Ти сказала, що вивалила його в сміття.

– Цього я точно не робила.

– Ти сказала, що не пам'ятаєш, про що він.

– Я й не пам'ятаю. Я ніколи не могла запам'ятати вірші напам'ять.

– Але ти ж його зберегла.

– Це зовсім інша справа.

– Навіщо ти його зберігала?

– Це вже моя справа. Добре ж Ви ставитеся до своєї праці, – сказала Селіна суворо. – Той, хто не поважає свою працю, не гідний взагалі щось робити.

– Я поважаю свою працю, Селіно, – сказав молодий король. – Правда, поважаю. Я шкодую, що зім'яв його і викинув. Я так зробив, тому що тобі він не сподобався.

– Я цього не казала.

– Тож він тобі подобається?

– Гарний.

– Правда, Селіно? Тобі сподобалося? О, Селіно, я забув його! Прочитай мені.

– Цього я робити не буду, – сказала Селіна, – може, це навчить Вас іншим разом запам'ятовувати те, що Ви пишете, перш ніж це викинути.

– Я згадав! – раптом закричав молодий король. – О, я чудово пам'ятаю тепер. Слухай! – і, схопивши її за руку, він прочитав:

Ти за пташку добріша, за квітку гарніша,

З кожним днем ти потрібна мені все сильніше.

Милий друже, без тебе я дуже сумую

І чекаю, коли твоє "так" я почую.

Настало мовчання, Селіна смикала свій фартух.

– То так там було? – з тривогою запитав молодий король.

– Більш-менш, – відповіла Селіна.

– Селіно, скажи мені "так"! Скажи "так", Селіно!

– Запитаєте мене завтра, – сказала Селіна, – в Західному Лісі.

– Західний Ліс! – здивовано вигукнув король. – Ти ж знаєш, туди забороняють ходити.

– Хто забороняє?

– Наші батьки і матері.

– Ну, в мене не було ні батька, ні матері, – сказала Селіна, – я з Сиротинця.

– Отже, ти ходиш в Західний Ліс? – запитав король.

– Так, постійно, – відповіла Селіна, – коли у мене вихідний. Завтра у мене півдня вільні. Якщо у Вас є бажання зустрітися зі мною біля чорного ходу, ми підемо туди разом.

– Як ми туди потрапимо?

– Я знаю дірку в паркані.

– А що треба взяти з собою, – запитав король, – у Західний Ліс?

– Тільки це, – сказала Селіна і поклала вірша назад у кишеню.

Наступного дня після сніданку, звільнившись від роботи, вмившись і вдягнувши рожеву блузку, оздоблену мереживом, і капелюх зі стрічками, Селіна зустрілася із молодим королем, і, взявшись за руки, вони вирушили до паркану, що поділяло королівство Справамчас і Західний Ліс.

Як звичайно, біля паркану юрмилася купка дітей, притискаючись до нього носами і намагаючись просунути хоч палець. Діти з цікавістю дивилися на короля і Селіну, як вони теж пішли вздовж паркану, і як Селіна постукувала по кожній дошці, пошепки їх рахуючи. Було так дивно бачити тут дорослих, які поводяться як діти, що діти всією ватагою пішли за ними, подивитися, що буде далі.

Але король і Селіна були надто схвильовані, щоб це помітити. Коли вони підійшли до Сімсот Сімдесят Сьомої дошки, Селіна сказала: "Ось вона", просунула палець в дірку від сучка і відтягнула маленьку засувку зі зворотного боку. Дошка відійшла, наче вузькі дверцята, в яку протиснулися Селіна і король, і всі діти протиснулися слідом за ними.

Опинившись по той бік, король протер очі, яким насилу міг вірити. Як і раніше, тут був заслін з переплетених гілок, листя і квітів; але гілки жили, повні співочих птахів, листя росло, сповнене радісним світлом, а квіти – таких кольорів і таких ароматів він ніколи раніше не знав.

Шлях серед квітів і листя до того, що лежало за ними, знайшовся легко, тому що Селіна повела його за руку. І знову король став протирати очі: замість вологого піщаного пустища перед ними виникали найзеленіші у світі галявини з веселими річками і водоспадами і купами квітучих дерев; серед них стояли коричневі будиночки і білі, як молоко, каплиці; траву вкривали блакитні фіалки, птахи всіх кольорів, наче веселки, пурхали в повітрі, плямисті олені пили з річок, і білки гралися на траві. І ніхто з них ніби не боявся ні короля, ні Селіни, ані цілої дитячої юрби.

За деревами простягалося золотисте побережжя, чарівна бухточка з блискучим піском, світлими мушлями і строкатою галькою; блакитно-смарагдове море, прозоре, як скло, легкими брижами набігало на берег та підбиралося до скелі з кам'яними печерами і гротами. Чайки, лебеді і морські птахи креслили сріблясті блискавки над водою або, стоячи на піску, чепурили пір'ячко. І вони не проявляли ніякого страху, як і лісові звірі.

Усе було осяяне променистим світлом, наче змішалося сонячне і місячне сяйво, і все було так, як буває в найпрекраснішому сні.

– О, Селіно! – зітхнув король. – Я ніколи не бачив нічого подібного.

– Ви так у цьому впевнені? – запитала Селіна.

Ні, він не був у цьому впевнений. Бо він знав запах цих квітів, і бачив ці річки, і блукав по цих берегах, коли – коли це було? – коли він був зовсім дитиною. І поступово він забував їх, здавалося, вони померли для нього або вже стали не такими гарними; і хтось, мабуть, вигнав їх за паркан, поки він підростав у країні Справамчас.

Але в Західному Лісі було щось ще крім чарівних галявин і берегів. Діти, які пробралися сюди разом з ними, бігали і гралися на галявині, плескалися в річках і в морі, грали на піску з квітами і мушлями, всією ватагою забиралися до будиночків і печер. А звідти вибігали зі скарбами – з ляльками і сопілками, з іграшковим посудом і казками з картинками: з такими ляльками, прекрасними, наче феї; з такими сопілками, які звучали, ніби янгельські сурми; із ляльковим посудом, який сам готував страви, гідні й для короля; з книжками, з чиїх сторінок сходили ельфи і літературні персонажі, щоб пограти з дітьми. Дивлячись на це все король скрикнув, ніби згадав те, що забуто; він кинувся до каплички поблизу і виніс звідти свою першу співаючу дзиґу. Він запустив її на траві – дзиґа заграла музику, чарівну, наче тиха колискова, яку співала його матінка до того, як він народився.

– О, Селіно! – вигукнув король. – Чому наші батьки забороняли нам сюди приходити?

– Тому що вони все забули і знали тільки, що в Західному Лісі є щось, у чому є небезпека для країни Справамчас, – сказала Селіна.

– Що ж це? – запитав король.

– Мрії, – відповіла Селіна.

– Чому я нічого цього не побачив, коли приходив минулого разу?

– Тому що ти нікого і нічого не взяв із собою.

– А на цей раз я взяв свій вірш, – сказав король.

– І мене, – сказала Селіна.

Король подивився на Селіну вперше після того, як вони увійшли до Західного Лісу, і побачив, що вона найкрасивіша дівчина на світі і що вона – принцеса. В її блакитних очах, і у волоссі, і в усьому її вигляді було таке світло, якого він не помічав раніше ні в кого, навіть у самої Селіни.

Усмішка в неї була така мила, дотик руки такий ніжний, голос такий м'який, що в голові у нього запаморочилося.

1 2 3 4
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Західний ліс, Фарджон Елінор», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Західний ліс, Фарджон Елінор"