Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

Карабінер вирішує не звертати на неї уваги, а вона тим часом уже вчетверте нарочито голосно бурчить, що ми живемо у цьому гівняному «бель паезе»[2]. Спершу я подумав, що йдеться про крадіжку, злодіїв — без сумніву, іммігрантів! — про охорону, що хропе і вухом не веде, та про «державу, що ніц не дала, ще й обідрала, як змогла», — словом, про все те, про що товчуть у політичних дебатах по телеящику. Виявилося, мова велася про інше. Дятел, розговорившись із карабінером по душах, вирішив, що перед ним не службовець у погонах під час виконання своїх обов’язків, а один із його друзяк, з якими він щодня випиває по чарці у барі, та й бовкнув, що у нього разом з іншими речами поцупили ще й беретту[3] із шухляди тумбочки.

— Як це — із шухляди?! — витріщився на нього карабінер, умить перетворившись на слугу Держави. — За законом, вогнепальну зброю слід зберігати під замком у сейфі! Це ж вам не жарти! Це недбале поводження з вогнепальною зброєю, що карається обмеженням волі до одного року.

Тут Дятел підняв ґвалт, перевів мову на значно важливіші справи, ніж задрипаний пістолет, що зберігався у шухляді, чи в буфеті, чи у холодильнику, чи в дідька на припічку, як там воно за законом! Тремтів і чмихав, як забута на вогні кавоварка, і нарешті вибухнув зізнанням:

— П’ятнадцять тисяч! У мені вкрали п’ятнадцять тисяч євро, чорт забирай!

Карабінер щось швиденько собі записував, і мені страх як кортіло зазирнути до його блокнота. Можливо, на місці матюків він ставить omissis[4] і занотовує суму. Як стало ясно з розмови, Дятел тримав у шухляді ще й гроші готівкою. Бабця скорботно хитає головою, а я аж вирячився від здивування:

— П’ятнадцять тисяч?!

Ми ще ніяк не звикнемо до євро, а тому перераховуємо на старі гроші.

— Ого, це виходить тридцять мільйонів, — промовляє мама.

Дятел каже — насправді горланить, бо карабінер знову повернувся до теми пістолета, — що він банкам не довіряє. А якщо йому раптом доведеться кудись поїхати серед глупої ночі? Якщо таке трапиться, він хоче бути впевненим, що має напоготові всі гроші, які йому потрібні, а не бігти як скажений до банку і виклянчувати там свої власні кровні заощадження та ще й вибачатися, що просить так багато. Хоча, додає, помовчавши, що при собі він завжди тримає чотириста євро про всяк випадок. І поплескує себе по кишені, ніби з наміром витягти їх, щоб перерахувати, щоб їх занесли, як належить, до протоколу.

А щодо беретти (треба якось викручуватися, не можна й далі вдавати, що не чуєш!) він заявляє нахабно, що спершу просто помилився і що в шухляді він тримав лише ключі. А пістолет лежав там, де сказав карабінер: у сейфі. А в шухляді — тільки п’ятнадцять тисяч євро. То він просто обмовився, від такої спеки мізки киплять. Чи не буде ласкавий пан карабінер спробувати білого домашнього винця, яке робить селянин?

Дятлові вже вісімдесят із гаком, останні шістдесят він прожив у цьому містечку, а тому карабінер ніяк не може второпати (як і ми всі, зрештою!), куди людина його віку може зненацька підхопитися посеред ночі і податися з п’ятнадцятьма тисячами євро в кишені.

— До Америки, — вигукує старий, коли йому нарешті вривається терпець. До свого друга Недо, пояснює, який заправляє там мережею казино і з яким вони востаннє бачилися років двадцять тому. Він би вже давно поїхав, якби не дружина. Карабінер ніяк не коментує, мовчки занотовує собі до блокнота.

— Хто був удома? — запитує раптом. Дятел каже, що вдома була його жінка. Його жінка — паралізована. Вона спала і нічого не чула.

— Кого підозрюєте?

Дятел каже, що нікого. Бабці здається, що вона потрапила до чергової серії фільму «Комісар Монтальбано»: пограбування, карабінер, допит. Вона так розхвилювалася, що ніяк не встоїть на місці, мотаєься туди-сюди і гризе нігті. Несподівано вигукує своїм зловісним голосним шепотом, що без хвойди-румунки тут точно не обійшлося. Що вони всі — злодюги, той народ.

Ідеться про доглядальницю, яка допомагає Дятлові піклуватися про паралітичку. Учора вона сказала (ти бач, який дивний збіг!), що сьогодні прийти не зможе, бо їй треба на прийом до лікаря. Прекрасне алібі на той час, поки її друзяки обчищали хату. Кращого й не треба!

Дятел за звичкою причепив доглядальниці прізвисько Дійниця, що на нашому діалекті означає «великий бідон для молока». Якщо в нього спитати, чому він так її кличе, він починає викаблучуватися і врешті пояснює, що тіло румунки — як циліндр, і єдиний спосіб зрозуміти, де в неї зад, а де перед, — глянути, з якого боку носаки черевиків.

У всьому тому гармидері Дятлові ще пощастило, що він не бовкнув про Пушку. Так він називає рушницю, яка висить на виду в сараї для господарського інвентаря за хатою. Це старенька мисливська зброя, яку Дятел часто згадує, коли заводить мову про приватну власність, тероризм або імміґрацію. А ще — перед Паскою, коли йому трапляється під руку листівка, яка повідомляє про обхід священником осель для освячення та збирання коштів на церкву.

— А ви самі де були минулої ночі?

Дятел мнеться, поглядає скоса то на карабінера, то на нас. Запитання просте, але ставить його у незручне становище. Сказати по правді, я і сам не подумав. Просто ми не були готові до такого повороту. Спершу беретта, потім — утеча з п’ятнадцятьма тисячами, а тепер от — «а ви де були вчора ввечері?». Таке враження, ніби він сам і є злодієм. Якраз про це і товкла з самого початку бабця, коли натякала на гівняну країну.

— Я був у синьйори.

Карабінер розвертається у наш бік. Дятел несподівано для всіх киває на бабцю.

Я дивлюся на маму і помічаю, як їй незручно. Бабця, навіть бровою не повівши, вказує свої особисті дані, які карабінер занотовує. Дятел поспішає пояснити, що інколи вони із синьйорою, яка до того ж і його сусідка, разом дивляться телевізор, щоб якось розважитися та погомоніти після вечері. Буває і таке, що він засне на дивані; тоді вона накине на нього ковдру, а сама йде спати на другий поверх у спальню. Він прокидається рано-вранці сам, до приходу доглядальниці. Часом готує собі каву, ще й сусідці залишає трішки, аби додати в молоко. А що в дідька робити йому у свої вісімдесят років?!

**

Мама так ніколи й не змогла