Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

Можливо, мама вибрала його тому, що, на відміну від мого батька, від мене та від неї самої, у Вейна завжди наготові чітке уявлення про все на світі.

Про крадіжку, наприклад. Він каже, що карабінери — канцелярські посіпаки, майже всі до одного — з Півдня, у роботі — «не бий лежачого», їх упхали туди по особистому чи політичному блату або вони навіть прилаштовані туди самою мафією, адже їй теж потрібні свої люди в органах. А тому карабінери нізащо не підуть у розслідуванні тим шляхом, який обрав би він сам. Вони там усі такі ідіоти, що не знайшли б нічого, навіть якби він їм готову папку з доказами надіслав до прокуратури. Тому що у справі з крадіжкою — ясно як день! — замішані «Преторіанці» — охоронна фірма, що — таки дивний збіг! — недавно монополізувала нічний нагляд за нашою зоною. Тепер вони знай нишпорять повсюди зі своїми ліхтариками та машинами. Як у голлівудських бойовиках, різко газують з місця, аж колеса вищать, а гальмують так, що галька розлітається і в землі залишаються глибокі борозни, які потім доводиться рівняти ногою або граблями. «То все “Преторіанці”, — впевнено, як по писаному, стверджує Вейн, — вони передають злодіям усю інформацію про будинки: де живуть самотні старі, де й коли житла порожні, де під сигналізацією, а де без неї, де є сторожові собаки, а де їх немає. А як тільки трапляється крадіжка, тут — гоп! — обікрадені потрапляють у розставлену пастку і біжать до охоронної фірми, щоб і собі поставити хату під нагляд. Отакі хитрюги, хай їм грець!»

В одному він таки має рацію: у «Преторіанцях» є щось зловісне. Мені довелося кілька разів наткнутися на них, коли я повертався додому велосипедом у сутінках. Вони світять тобі ліхтарем прямо в очі, розпитують, хто ти такий і куди їдеш. Навіть якщо не хочеш відповідати, навіть якщо добре знаєш, що не зобов’язаний звітуватися перед двома одягненими під поліцейських опудалами, белькочеш відповіді, тремтячою рукою дістаєш з кишені ключі, щоб показати, що справді тут мешкаєш.

Ми поки що не ставили дім під охорону. Вейн каже: нехай тільки хто насмілиться сунути носа. У нього в спальні два карабіни, на які є ліцензія, він — меткий стрілець, регулярно тренується на полігоні. Приходьте, наб’ю вам живіт свинцевим коктейлем, паскудні свині!

**

Відтак у нас тільки й розмов, що про крадіжку. А Вейн за будь-якої нагоди повторює: ковбой спить лише одним оком. Напевно, почув таке в одному зі своїх улюблених старих вестернів. Їх тепер показують майже щовечора, аби якось збільшити рейтинги літніх переглядів.

Він їх бачив зблизька, тих ковбоїв. Бував у Монтані в юності. Саме там купив собі довжелезного ножа з кістяною ручкою. Інколи дістає його, коли трапляється слушна нагода, й приказує: «Оцей... гм... оцей я купив у Аргентині у 81-му». Ще одного, меншого, він подарував своєму синові, Дієґо, а мені й Вербі купив швейцарського складного ножика, який до його мандрів не має ніякого відношення, але в ньому є ціла купа лез, пилочок, кусачок, що мало б нас утішити.

Рамоні, своїй доньці (їй п’ятнадцять), він подарував малесенького ножичка марки «Опінель», який навішується на брелок із ключами. Але пообіцяв іще купити ножа-метелика, якого вони разом бачили у фільмі «Ренеґат» із Тененсом Хіллом, що, на думку Вейна, належить до шедеврів світового кіномистецтва. У тому фільмі Ренеґат подорожує Америкою в компанії проблемного підлітка на ймення Рікаміно, який так майстерно володіє ножем-метеликом, що Рамона просто зачарувалася. Хоча, можливо, захват слід приписати Вейну. Хай там як, але для володіння таким ножем потрібна ліцензія, а тому доведеться зачекати, коли їй виповниться вісімнадцять.

Є ціла купа речей, які Вейн відкладає до славнозвісних вісімнадцяти років. Щоразу, коли його діти висувають якусь забаганку, що видається йому надмірною (наприклад, зробити татуювання у вигляді королівської кобри на всю спину чи виготовити ящик, щоб поселити туди тарантула), він не вступає у суперечку. Не опускається до пояснень, що це може бути небезпечним, несвоєчасним чи нерозумним або що це слід спершу узгодити з їхньою матір’ю. Просто каже: потім побачимо. Чи заявляє категорично, що про таке й мови бути не може, не пояснюючи причини. Коли Дієґо й Рамона стануть повнолітніми, запевняє він, тоді вони зможуть робити все, що їм забажається.

Дієґо вже майже вісімнадцять, він навчається на бухгалтера і торгує наркотою. Про це відомо всім, окрім Вейна. Дехто з друзів Дієґо, які вчилися раніше разом зі мною у школі, розповіли мені про одного хлопця, який вчасно не платив за «траву». То Дієґо підстеріг його у переході біля автобусної зупинки і приставив йому ножа до горла. Шипів такі страшні погрози, які хіба що в кіно почуєш. «Цей клинок з Аргентини, — сказав Дієґо, — він переплив океан і тепер хоче напитися твоєї крові».

Про Рамону, оскільки мені зараз треба якось її описати, мені відомо не так багато. Одна із тих не впевнених у собі осіб, які існують тільки у тісному зв’язку з іншими особами з визначенішою вдачею та твердішими переконаннями. Знаю, що вона зустрічається з Філіпо, йому сімнадцять, він вчиться у класичному ліцеї і грає у гурті «The Stolen». Вони починали як кавер-гурт творчості «Марлен Кунц», але згодом почали виступати із власними композиціями. Влаштовують концерти, грають у ресторанах, беруть участь у фестивалях. Рамона переконана, що вони от-от прославляться, і ні про що інше не говорить. Ще трохи — і вона стане нареченою зірки, і вже одного цього досить, аби наповнити її погляд захватом, змусити ходити з високо піднятою головою і відчувати гордість, що вона — жінка. Якщо «The Stolen» справді виграє конкурс для початківців, то успіх у неї практично буде в кишені.

Оскільки на вихідні Філіпо майже завжди десь на виїзді з гуртом, їй дуже кортить якось влаштувати йому сюрприз: приїхати до нього на гастролі й переночувати разом. «Нічого такого не робити», — додає запобігливо. З чого відразу стає ясно, що та бідолашна овечка спить і бачить, як би спробувати на собі всю камасутру від А до Я. Але зараз, невідомо чому, вона поки що не може