Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Горіхова шкатулка 📚 - Українською

Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Горіхова шкатулка" автора Ієн Макьюен. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 42
Перейти на сторінку:
Вони розмовляють, легко обминаючи власні голосові зв’язки, бо планують жахливу подію. Якщо щось піде не так — я чув ці їхні слова — життя їхні буде зруйновано. Вони вважають, що як уже братися до справи, то робити це треба швидко і скоро. Вони кажуть одне одному бути спокійними й терплячими, нагадують одне одному про ціну недоношеного плану, і що він має кілька етапів, і що кожний із них має з’єднуватися з попереднім, і що коли хоч якийсь провалиться, то все посиплеться, «як старомодні різдвяні ліхтарики» — це незбагненне порівняння від Клода, котрий рідко каже щось незрозуміле. Від того, що вони мають на думці, їм самим стає лячно й недобре, і вони ніколи не можуть говорити про це прямо. Натомість вони загортають у шепоти недомовки, евфемізми й невиразні застереження, за якими йдуть кахикання й похоплива зміна теми.

Одної спекотної, неспокійної ночі минулого тижня, коли, як я думав, обоє давно вже спали, мати раптом сказала в темряву за дві години до світанку (згідно з годинником у батьковому кабінеті на першому поверсі):

— Ми не можемо це зробити.

І одразу ж Клод рішучо відповів:

— Можемо.

І потому, недовго подумавши:

— Можемо.

Два

Тепер стосовно мого батька, Джона Кернкроса, великого мужчини, другої половини мого генома, що його спірально закручена доля дуже мене непокоїть. У мені одному назавжди змішуються мої батьки, солодко й гірко, уздовж роз’єднаних хребтів цукрово-фосфатного кістяка, рецепту моєї фундаментальної самості. Я також змішую Джона і Труді у своїх снах — як кожна дитина, в котрої роз’їхалися батьки, я жадаю наново одружити їх, цю комплементарну пару нуклеотидів, і цим узгодити власні життєві обставини зі своїм геномом.

Батько коли-не-коли приходить до нашого дому, і я нетямлюся з радості. Часом він приносить матері смузі зі свого улюбленого кафе на Джад-стріт. Він має слабість до цих липких солодощів, що нібито мають подовжувати його життя. Я не знаю, чому він нас відвідує, бо йде він завжди затуманений смутком. Уже багато моїх різноманітних здогадів виявилися помилковими, але я слухав уважно й цього разу припускаю ось що: він нічого не знає про Клода, залишається паморочливо закоханим у мою мати, сподівається невдовзі знову бути з нею й досі вірить в історію, яку вона йому розповіла, що життя нарізно має дати їм обом «час і простір для зростання» й відновити їхній зв’язок. Також я знаю, що він поет, котрий не має визнання, але не здається. Що він володіє та керує збіднілим видавництвом і випустив у світ перші збірки успішних поетів, знаменитостей і навіть одного Нобелівського лауреата. Коли їхні репутації роздуваються, вони, як вирослі діти, переходять до більших видавництв. Що він приймає невірність поетів як сувору реальність життя і, наче святий, радіє похвалам «Видавничому дому Кернкроса». Що власна поетична невдача радше засмучує, ніж розлючує його. Якось він читав нам із Труді вголос зневажливу рецензію на свої вірші. Там було написано, що його тексти застарілі, скостеніло формалістичні, надто «красиві». Але він живе поезією, досі читає її моїй матері, викладає її, рецензує, таємно сприяє успіху молодших поетів, сидить у журі конкурсів, просуває поезію у школах, пише про неї есеї для дрібних журналів, якось розповідав про неї на радіо. Труді і я чули його одного разу перед світанком. Він має менше грошей, ніж Труді, і набагато менше, ніж Клод. Він знає напам’ять тисячу віршів.

Ось моя колекція фактів і постулатів. Згорблений над ними, як терплячий філателіст, я додав до свого зібрання кілька нещодавніх пунктів. Він страждає на шкірне захворювання, псоріаз, котре зробило його руки лускуватими, грубими й червоними. Труді ненавидить їх на вигляд і на дотик і каже йому носити рукавички. Він відмовляється. Він має орендний контракт на півроку на три вбогі кімнатки в Шордічі[2], сидить у боргах, має зайву вагу й мав би частіше робити фізичні вправи. Щойно вчора я здобув — продовжуючи метафору з марками —«Чорний пенні» 1840 року: будинок, де живе моя мати, де я живу в ній, куди Клод щоночі навідується з візитом, — георгіанське громаддя на хвастовитій Гамільтон-терас, дім, де минуло батькове дитинство. Йому ще не було тридцяти — батько тоді якраз ростив свою першу бороду й не так давно одружився з моєю матір’ю,— коли він успадкував родинну садибу. Його дорога мати померла давно перед тим. Усі джерела погоджуються, що будинок брудний. Це можна передати тільки штампами: він розсідається, розвалюється, мало від вітру не валиться. Іноді від морозу взимку фіранки беруться льодом і тверднуть; під час злив риштаки, як надійні банки, повертають внески з відсотками; влітку, як ненадійні банки, вони смердять. Але дивіться, ось у моїх щипчиках найрідкісніший екземпляр у світі, «Британська Гвіана»: навіть у такому гнилому стані ці шість тисяч зболених квадратних футів здобудуть вам сім мільйонів фунтів.

Більшість чоловіків, більшість людей ніколи не дозволили б своїй дружині виселити їх із їхніх пенатів. Але Джон Кернкрос не такий. Ось мої раціональні міркування. Народжений під послужливою зіркою, спраглий догодити, надто добрий, надто щирий, він не має ні краплі тихої жадоби честолюбного поета. Батько справді вірить, що якщо він напише віршовану похвалу моїй матері (її очам, волоссю, вустам) і зайде зачитати її вголос, то вона полагіднішає і йому знову будуть раді у власному домі. Але вона знає, що її очі не мають нічого спільного з «голвейським дерном», чим батько хотів сказати: «дуже зелені», і оскільки ірландської крові в неї нема, рядок виходить геть хирлявий. Щоразу, як ми з нею слухаємо, я відчуваю, як її вповільнене серце береться, мов око, скориною, котра затуляє від неї весь пафос сцени: великий чоловік із великим серцем без жодної надії звертається до неї з благанням у немодній формі сонета.

Тисяча — це, напевно, перебільшення. Багато віршів, котрі знає мій батько, довгі, як ці уславлені творіння банківських службовців, «Кремація Сема Маꥳ» та «Безплідна земля»[3]. Труді й надалі терпить ці спорадичні читання. Монолог влаштовує її більше за обмін репліками, більше за черговий поворот до непрополотого саду їхнього шлюбу. Можливо, вона потурає батькові з почуття провини, скільки його там залишилося. Його спосіб розмовляти з нею за допомогою поезії був колись, очевидно, їхнім любовним ритуалом. Дивно, що вона боїться сказати йому те, що він і так має підозрювати, те, що вона рано чи пізно муситиме відкрити. Що вона більше

1 2 3 4 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Горіхова шкатулка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Горіхова шкатулка"