Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

Мій провідник просунув свою ногу між дверима й сходинкою. „Скільки ви хочете?“ — запитав він.

„Тисячу франків, — відповів жіночий голос. — Платіть одразу або ж навіть не потикайтеся“.

Я поклав у цю руку тисячу франків і віддав сотню, що залишалася, своєму провідникові, той попрощався й залишив мене. Я чув, як за дверима хтось уголос перераховував банкноти, а тоді худа стара ворона в чорній сукні показала свого носа й підозріливо огледіла мене, перш ніж впустити. Усередині було дуже темно: я не бачив нічого, крім мерехтливого газового полум'я, що освітлювало тиньковану стіну, залишаючи все інше у глибокій тіні. Тхнуло щурами та пилом. Стара мовчки запалила свічку від вогню, а тоді пошкандибала поперед мене кам'яним коридором до сходів.

„Voilà[22]! — сказала вона, — спускайся до льоху й роби, що хочеш. Я нічого не бачу, нічого не чую й нічого не знаю. Ти вільний, розумієш, цілковито вільний“.

О, messieurs[23], чи треба мені вам пояснювати — forcément[24], ви й самі знаєте, — це тремтіння, наполовину від жаху, наполовину від задоволення, що пронизує людину в такі моменти? Я скрадався вниз, намацуючи шлях, вслухався у власне дихання й човгання черевиків по камінню, інших звуків чути не було. Внизу сходів моя рука намацала електричний вимикач. Я натиснув на нього, і велика люстра з дванадцяти червоних куль залила підвал червоним світлом. Уявіть лишень, я опинився не в підвалі, а у спальні, великій, багатій, яскравій спальні криваво-червоного кольору. Уявіть собі, messieurs et dames[25]! Червоний килим на підлозі, червоні шпалери на стінах, червоний плюш на кріслах, навіть стеля червона, усе довкола червоніє, засліплюючи очі. Це була важка, задушлива червоність, наче світло просвічувало крізь келихи крові. У дальньому кутку стояло велике квадратне ліжко з покривалом таким самим червоним, як і все довкола, а на ньому лежала дівчина, одягнена в сукню з червоного оксамиту. Побачивши мене, вона зібгалася й спробувала прикрити коліна коротеньким платтячком.

Я зупинився біля дверей. „Ходи сюди, моя пташечко“, — звернувся я до неї.

Вона заскімлила з переляку. Одним стрибком я вже був біля ліжка. Вона спробувала ухилитися, але я схопив її за горло — ось так, бачите? — міцно! Вона борсалася, почала благати про милосердя, але я тримав її твердо, відхиляючи її голову назад і вдивляючись у її обличчя. Їй було, мабуть, років двадцять, вона мала кругле непримітне обличчя тупої дитини, яке вкрили шаром рум'ян і пудри, а блакитні тупі очі, що світилися в червоному світлі, мали той приголомшений, переляканий вираз, який можна побачити тільки в очах таких жінок. Це була, поза сумнівом, якась сільська дівчина, що її батьки продали в рабство.

Без жодного слова я стягнув її з ліжка й жбурнув на підлогу. А тоді накинувся на неї, наче тигр! О, втіха, незрівнянний захват того моменту! Ось, messieurs et dames, про що я хотів вам оповісти. Voilà l'amour[26]! Ось справжня любов, єдина річ у світі, якої справді варто прагнути! Ось те, поряд із чим усі ваші мистецтва й ідеали, всі ваші філософії й переконання, всі ваші гарні слова й високі почуття стають блідими й порожніми, як попіл. Для того, хто мав досвід любові — справжньої любові, — що ще залишається у світі, крім хіба лише тіні задоволення?

Я насідав знову і знову, все лютіше й лютіше. Знову і знову дівчина намагалася втекти, щоразу благаючи про милосердя, але я на це лише сміявся.

„Милосердя! — зареготав я, — Ти думаєш, я прийшов сюди бути милосердним? Думаєш, за це я заплатив тисячу франків?“ Присягаюся вам, messieurs et dames, якби не цей проклятий закон, який вкрав нашу свободу, я вбив би її тієї миті.

О, як вона кричала, о, це гірке скавуління агонії! Але почути того ніхто не міг. Там, під вулицями Парижа, ми були сховані не гірше, ніж у серці піраміди. Сльози струменіли по обличчю дівчини, змиваючи пудру довгими брудними патьоками. О, цей безповоротний час! Ви, messieurs et dames, ви не виховали в собі тонкої чуттєвості любові, таке задоволення поза вашим розумінням. І я тепер теж, коли моя молодість минула, — о, молодість! — вже ніколи не побачу чогось настільки прекрасного. Усе минулося.

Так, це минуло — минуло назавжди. О, бідність, недовговічність, розчарування людського задоволення! Бо насправді — car еп réalite[27] — скільки там тієї найвищої миті любові. Ніщо, мить, може, секунда. Секунда блаженства, а після того — пил, попіл, небуття.

Отож, всього лише на одну мить я спізнав найвище щастя, найвище й найвитонченіше переживання, на яке спроможна людська істота. Й у той самий момент усе завершилося, і я залишився покинутим — на кого? Уся моя лють, моя пристрасть були розкидані довкола, як пелюстки троянд. Я стояв, змерзлий і слабкий, сповнений марного каяття. У своїй відразі я навіть відчув якусь подобу жалю до дівчини, що схлипувала на підлозі. Хіба це не огидно, що нам доводиться переживати такі жорстокі емоції? Я більше не дивився на дівчину, моєю єдиною думкою було забратися геть. Я поквапився сходами з льоху й вибіг з будинку. Було темно й дуже холодно, вулиці були безлюдні, бруківка під моїми підборами відлунювала порожнім, самотнім дзенькотом. Грошей не залишилося, я не мав навіть чим заплатити таксисту. Я дістався до своєї холодної самотньої кімнати пішки.

Але, messieurs et dames, це і є те, що я обіцяв пояснити вам. Це і є Любов. Це був найщасливіший день мого життя».

Він був цікавим суб'єктом, цей Шарлі. Я описав його, просто щоб показати, які різні персонажі населяли квартал вулиці дю Кок д'Ор.

Розділ З

Я жив у кварталі вулиці дю Кок д'Ор уже десь півтора року. Одного дня влітку я виявив, що в мене залишилося всього чотириста п'ятдесят франків, а заробляв я лише тридцять шість франків на тиждень викладанням англійської. До цього я не думав про майбутнє, але тепер зрозумів, що терміново маю діяти. Я вирішив почати шукати