Читати книгу - "Не гальмуючи. В полюванні на тебе, Єва Райн"

По дорозі додому Ніка прокручувала в голові розмову з Велом. Той, в своїй звичній манері намагався ні, не відмовити від “легковажного, безглуздого і небезпечного вибору”, а скоріш заборонити їй. 

– Нікі, ти не розумієш, у що вв’язуєшся! Це небезпечно, і може погубити не тільки кар'єру, а й життя. 

– Я Ніка, а не Нікі! Сто разів казала! – натомість вибухнула вона. Чомусь саме те, як Вел (який взагалі-то був Валентином), її назвав, зараз розлютило найбільше. 

– Добре, хай Ніка. Але це нічого не міняє. Я вже поговорив з шефом, і можу взяти завдання замість теб…

– Що?! Ні! Тебе все місто знає, з кожного ящика і соцмережі твої інтерв'ю! Ти все провалиш одним тільки своїм виглядом! І я вже вирішила! 

– Але ми разом! Я поки твій хлопець, забула? 

– Ключове слово “поки”! – якось надто холодно кинула і мовчки завела машину. 

Вел так і лишився стояти на парковці біля відділку, і його вродливе обличчя не виражало смутку чи тривоги. Скоріше незадоволення, що його, чи не вперше в житті, не послухались. 

Припаркувавши свій седан біля під'їзду зйомної квартирки, Ніка не пішла додому. Перед початком справи їй потрібно було отримати якщо не пораду, то консультацію від… 

– ... А ось мій консультант! – вигукнула, перекрикуючи звук дрелі в руках сусіда, дяді Толі, якого весь двір називав “Дядя Треба” за його коронну фразу “А воно тобі треба?”

Дядя Толя був корінним одеситом, та в містечко центральної України переїхати його змусило одруження. А ще – він був байкером і учасником одного з найперших українських мотоклубів. Всупереч уявленням про таких “динозаврів”, в його гаражику стояло не якесь диво радянської мототехніки, а сучасна хромована “Хонда”, на якій він об'їздив пів-світу і зупинятись, попри свої “за сімдесят” не збирався. 

– Дядь Толь, мені треба ваша допомога! 

– Точно треба? – примружив очі та підійшов ближче, витираючи руки об замащені мастилом штани. 

– Точно-точно! Розкажете мені про байкерів? 

– А воно тобі треба? – щиро здивувався, знаючи, що Ніка до цієї субкультури завжди відносилась м'яко кажучи не дуже. 

– Треба! Зайдете ввечері на бісквіт з чаєм? 

– Ввечері катаю двох двадцятилітніх міс Одеса-92! 

– Дядь Толь, якщо вони були міс-Одеса в 92-му році, то зараз їм точно не по двадцять! – розсміялась Ніка. 

– Ох вже мені ця поліція! Не дасть і помріяти! Але, якщо серйозно, ввечері я справді зайнятий. Внучок притарабанив якогось ледь живого скутера, треба на колеса поставити, доки батьки з нього шкуру не спустили! 

– Розумію. Тоді давайте тут. Скажіть, байкери… небезпечні? 

– Ще й як! – погляд враз посуворішав. 

– І спілкуватись з ними небезпечно? 

– Ти навіть не уявляєш, люба, наскільки. Якщо хочеш жити звичайним життям, роботою там, сім'ю хочеш, то не зв’язуйся. 

– Пізно… Скажіть хоч, до чого бути готовою? 

– Тут складно. До того, що стане тісно в квартирі і в місті. До того, що навчишся радіти кожному дню і кожній зустрічі, бо зрозумієш, наскільки коротке життя. Захочеш волі до болю в кістках і зубах. Ось це небезпечно. І на все життя. А воно тобі треба? 

– Дядь Толь, я ж серйозно! 

– Я теж. Якщо допізна з драндулетом тим не возитимусь, заскочу. Бісквіт люблю з яблуками! 

– Дякую! – Ніка усміхнулась і пішла назад, до машини. На підготовку і створення “легенди” в неї один день. А потім – поїздка за місто, в пристанище “Залізних вовків” – готельно-ресторанний комплекс “У Старого Вовка”. 

***

N.N.

Сьогодні я бачив її. Навіть словами перекинулись. 

Вільна, щаслива… І дуже скоро поплатиться за свою безпечність. 

Гарна…

І її краса дістанеться мені. Вже скоро, зовсім скоро. Ті троє схожі на неї тільки зовні. Вони допомагають втамувати спрагу на кілька днів. Схожі та зовсім інші на смак. Поки я підбираюсь до неї, доки будую декорації нашої справжньої зустрічі – вдовольнятимусь безликими ляльками. І одну, наступну – вже знайшов. 

***  

Любі читачі, дякую за вашу підтримку! Буде гаряче й небезпечно) Приєднуйтесь) 

Оновлення щодня.

***