Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Три години тому

Плескаю дверцятами поспішно, бо вже вгледіла, що за машина красується на газоні перед облізлою будівлею Будинку Культури.

Розкішний чорний Роллс-Ройс "Куллінан" в індивідуальній комплектації. Вартістю в півмільйона баксів.

Ох як же когось недолюбили в дитинстві.

Дуже сильно недолюбили.

Переводжу погляд на свій запилений Ніссан. Відмінна і теж не дешева тачка. Яку я мала наразі продавати, але довелося зірватися у Васильков, щойно почула про плани біса.

Біс — це Василь "Кулак" Кулаков.

Так званий столичний король.

Який тримає багатомільйонне місто в їжакових рукавицях.

Який за допомогою криміналу колись відтяпав усе, що можна було відтяпати.

Чий Куллінан тут і недбало припаркований, нахабно закриваючи підхід до будівлі.

Я збираю папери з переднього сидіння, і прямую до навстіж відчинених дверей.

Моє чотирьох-колісне малятко планувала продати, бо опіковому відділенню обласної лікарні терміново знадобилося обладнання. Зі зборів колег накапало багато, але недостатньо.

Але потрібен автомобіль, тому доведеться терміново продавати квартиру. Я давно збиралася, але хотіла спочатку вибрати односпальневу заміну моїм чотирикімнатним хоромам.

Ех, не кукувати ж мені на вулиці.

У будівлі очікувано тихо і порожньо. На носі літні канікули, а головні завсідники не дуже розважального Будинку Культури — припахані до відвідин школярі.

Сміховинно, що місцем обговорення проєкту цього біса обрали Будинок Культури.

Бандюган вирішив пограти в благодійність.

Повертаю наліво, прямую до центрального коридора на всіх вітрилах, відтягуючи сукню вниз. Це Ред Валентино, колекція семирічної давнини. Саме тоді з дизайнерськими шмотками в мене стався болісний розрив.

Ну, як наслідок того, що від мене відмовилася сім'я, от і гроші перестали давати.

Реагую на шум розмови надто бурхливо, і папери розлітаються. Збираю все до купи по листку з підлоги. Упевнена, вони там усією групою спостерігають за моїм провальним підходом.

Шлях із перешкодами, чудово-пречудово.

Ще й за килим чіпляюся, коли практично впритул наближаюся до стовпотворіння чоловіків.

Єгор, мій однокурсник, галантно утримує папери, поки я знову смикаю поділ донизу. Це завдяки тільки його рок-зірковій персоні мене допустили до зустрічі. Або розмови. Або просто контакту. Точно не знаю, що зараз буде.

Мер Васильков, знайомий зі мною вже не один рік, привітно посміхається, але вітається стримано. Зрозуміло, ще одне чудово-пречудово.

Двох інших чоловіків він представляє як бізнес-консультантів із благодійних активів. Ті вишколено кивають, розмовляють, цікавляться моєю персоною.

Першокласні консультанти, прикро думаю я.

Вони тут із Кулаком.

Усе в нього підготовлено і продумано.

Бюджет спортивного комплексу — двадцять лямів. В мене зводить вилиці, щойно згадую про це.

Двадцять мільйонів баксів, які здатні угробити майданчик і дряхлу будівлю сусіднього дитячого будинку, на ремонт якого я ось щойно нашкребла гроші.

Озираюся в пошуках найважливішої персони тут. Запитати заважає гордість, та й узагалі, без біса розб...

Помічаю широкий розворот його плечей віддалік біля підвіконня, і знову ледь не випускаю папери з рук.

В очі наче голки вставили: не можу ні закрити їх, ні навіть моргнути.

Якийсь панічний кульбіт виробляє серце, заскакуючи на ребра, коли Кулак відштовхується від вікна і прямує до нас.

Він зовсім — зовсім — не такий, як його описували.

... хода ведмежа, але важке тіло немов щоразу заново на підошви приземляється...

... і справді немає половини вуха, але лінія підборіддя незвичайна, ніби подвійний набір кісток...

... волосся майже під нуль коротке, зле якесь, але раптом воно — шовковисте на дотик?..

... і очі чорні й вологі, уважні й рухливі, із застережливим блиском, немов ось-ось щось у них спалахне...

Я ледь не спотикаюся.

Хоча, що це я. На місці ж я стою.

Усередині мене щось спотикається.

Він відпиває ковток кави із закритої паперової чашки. Перекидається з іншими короткими фразами, і тільки потім нібито помічає мене.

Господи, це нормально таким високим бути?

— Це Аліса Чернишевська, —представляє мене мер дещо урочистим тоном, — вона наша рятівниця. Активістка. Допомагає нашому містечку вже не один рік. Я думаю, що...

Нікому не цікаво, що думає Анатолій Іванович.

Усі інші стежать за реакцією біса.

І тут я розумію, дивлячись на їхні напружені обличчя.

Кулак ще не в курсі, що я збираюся знищити його плани на спортивний комплекс у Василькові.

Що ж, час це виправити.

— Із земельною ділянкою — проблема, і серйозна, — перебиваю я мера. — Спортивна ініціатива — це прекрасно, але не тут. Масивне навантаження на ґрунт обвалить сусідні будівлі.

Він дивиться на мене, завмерши скелею. Напружено, як під час стрибка застиг. І наче вражений, що я вмію розмовляти.

Кулак навіть не вивчає мене, а просто шпицем погляду пронизує мої очі до дна. Насилу утримую спину рівною під інтенсивністю контакту.

Занадто особистого контакту.

Коли Кулак підійшов, він розмовляв з іншими, ніби мене тут і немає. Може, й справді не помітив. Або вважав незначною.

Контраст із пильною увагою зараз заряджає мою шкіру шоковими імпульсами. Змушую себе підняти руку, заводжу волосся за вухо, і моя долоня... вона жахтіє, як у лихоманці.

Кулаков відпиває ще один ковток кави, але погляду з мене не зводить.

Вирішую, що все. Більше не буду витріщатися на біса.

Узагалі на прямий зоровий контакт — заборона.

Мені потрібно поставити свою позицію незсувним блоком, і ось просто зараз.

— Не розумію, чому під час перереєстрації ділянки не вказали непридатність до будівництва. Тому що раніше вказівка на це була. Зрозуміло, що нічого будувати поблизу кордону з дитячим будинком не можна.