Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

Пітер Марш, з яким ми разом очолюємо Дослідницький центр соціологічних проблем (ДЦСП)[3], теж неабияк розчарувався та сполошився через цей проблемно-орієнтований настрій соціологічних студій, тож ми постановили зосередитись, наскільки це можливо, на вивченні позитивних аспектів людських взаємин. Змістивши фокус дослідження, ми нарешті змогли дати спокій тим брутальним пабам та податися до пабу з приємнішою атмосферою (знайти такі виявилося набагато легше, адже переважна більшість пабів — цілком привітні та безпечні місцини). Замість того, щоб розпитувати охоронців та службу безпеки магазину про діяльність злодюжок та вандалів, ми нарешті могли спостерігати за пересічними законослухняними покупцями. Коли я зауважила на диво приязну та солодкаву поведінку публіки на кінних перегонах, я одразу ж взялася за дослідження, яке переросло у трирічну працю з вивчення факторів, що спонукають любителів перегонів до такої ґречності. Ми провели дослідження святкувань, побачень в мережі, літніх вакацій, ніяковості, доброзичливості на робочому місці, водіїв вантажівок, ризиків, лондонського марафону, сексу, пліткарства по телефону, а також взаємовпливів чаювання та руху «ЗС»[4] (останнє дослідження стосується таких життєво важливих питань, як «скільки чашок чаю потрібно пересічному англійцеві, щоб прибити до стіни поличку?»).

Останні дванадцять років я розподіляла свій час більш-менш порівну між вивченням проблемних та позитивних аспектів англійського суспільства (також займалася крос-культурними та компаративістичними студіями за кордоном), тож, либонь, можу цілком сміливо стверджувати, що до написання цієї книжки я взялася, маючи перевагу — відносно збалансоване розуміння суспільного укладу як такого.

Моя сім’я та інші піддослідні щурі

Статус «своєї» дещо спрощує роль учасниці в рамках методу включеного спостереження, а як щодо спостереження відстороненого? Чи вдасться мені абстрагуватися настільки, щоб спостерігати за рідною культурою з позиції об’єктивної науковиці? Попри те, що вивчати доведеться відносно чужі для мене субкультури, це, так чи інакше, «свої люди», тож питання про спроможність сприймати їх як лабораторних щурів залишається відкритим: чи розділиться мій внутрішній етнограф надвоє і дозволить одній половинці, тій споглядальній, плескати себе по тім’ячку, а тій другій, учасницькій, чухати живота.

Сумніви діймали мене недовго — друзі, родина, колеги, видавці, агенти та усі інші не припиняли нагадувати мені, що я, якби там не було, вже понад десять років ретельно аналізую поведінку «своїх». Ще вони не забували нагадати, що я це роблю так само холоднокровно, як вчений у білому халаті длубається в чашці Петрі. Рідні мене заспокоїли, нагадавши, що батько, Робін Фокс, набагато визначніший антрополог, готував мене до цієї ролі з самого дитинства. У той час, як більшість немовлят вилежуються у колисочках чи візочках, витріщаючись у стелю або ж на звірят на дитячій карусельці, я собі, — надійно закріплена у горизонтальному положенні до дошки-гойдалки індіанського племені Кочіті, розміщеної «в серці» дому, — вивчала типові поведінкові патерни англійської сім’ї науковців.

Тато став для мене ідеальною рольовою моделлю наукової холоднокровності. Коли мама сказала йому, що вагітна мною — первістком, — то він одразу ж почав її вмовляти «усиновити» задля експерименту ще й дитинча шимпанзе, щоб виховувати нас разом. Це ж би був ідеальний кейс порівняльного вивчення раннього розвитку примата та людини! Мама рішуче наклала вето на батькову ідею і, багато років потому, розповіла цю історію як приклад батькової ексцентричності та байдужого ставлення до батьківських обов’язків. Я ж не зрозуміла хитрого плану і наївно вигукнула: «Яка чудова ідея! Це було б так круто!» Мама заявила, і вже не вперше, що я «викапаний бісів татко». Я сприйняла це за комплімент, хоч мама явно мала на увазі протилежне.

Довіртесь мені, я ж антрополог

Ще коли ми мешкали в Англії і моє, доволі хаотичне, навчання у різноманітних американських, ірландських та французьких школах було в далекому майбутньому, батько, який мужньо пережив крах експерименту з шимпанзе, взявся зробити з мене етнографа. Мені було всього п’ять, але він великодушно заплющив очі на цей невеличкий недолік: хоч я і була меншою за його студентів, брак сантиметрів ніяк не перешкоджав мені на льоту схоплювати головні методологічні принципи етнографічних досліджень. Один із найважливіших, як я довідалася, — пошук правил. Коли ми опинялися у новому, невідомому для мене культурному середовищі, я спершу бралася вивчати закономірності та пов’язані з ними поведінкові патерни місцевих, тоді намагалася зрозуміти неписані правила — звичаї та колективні переконання, які сформували всі ці поведінкові патерни. Мало-помалу таке полювання на правила переходить у ранг несвідомого, на рівень рефлексів або ж, як кажуть мої багатостраждальні колеги, — патологічної одержимості. Два роки тому, наприклад, мій наречений, Генрі, запросив мене провідати друзів у Польщі. Ми їхали за кермом англійської автівки, тож він сподівався, що я, пасажирка, попереджатиму його, коли безпечно йти на обгін. Тільки-но ми перетнули кордон, — не минуло і двадцяти хвилин, — як я знову керувала обгонами: «Так, їдь-но, можна», — незважаючи на двосмугову дорогу та машини, що мчали нам на зустріч. Генрі засумнівався у моїх здібностях штурмана, коли йому двічі довелося різко гальмувати на невдалому обгоні: «Що це ти виробляєш? Це небезпечно! Ти що, не бачила тієї велетенської вантажівки?». «Та бачила, — кажу я, — але в Польщі інші правила. Очевидно, що тут можна їхати третім рядом на широкій двосмуговій дорозі. Коли ти обганятимеш, водій попереду — і той із зустрічної — просто посунуться і дадуть дорогу».

Генрі чемно поцікавився, як я можу знати напевно, особливо беручи до уваги, що в Польщі я вперше і то аж півгодини. Коли я пояснила, що спостерігала за тутешніми водіями і вони роблять точно так, Генрі, цілком очікувано, відреагував скептично. «Довірся мені, я ж антрополог», — теж не дуже допомогло — аж згодом мені вдалося підбити його на тест-драйв моєї теорії. І таки-так — автомобілі розступилися перед нами, як Червоне море, створюючи умовний третій ряд руху! Наші друзі-поляки згодом підтвердили, що таке неофіційне правило етикету справді існує. Тріумфувала я недовго: сестра нашого друга трохи мене приземлила, розповідаючи про необачну та ризиковану манеру водіння співвітчизників.

Якби я була трохи пильнішою, то зауважила б, скільки вздовж дороги заквітчаних хрестів, — це знак скорботи за загиблими в автокатастрофах. Так родичі загиблих позначають місця, де сталася аварія. Генрі благородно змовчав про надійність антропологічних висновків, але поцікавився, чому я не можу вдовольнитись просто спостереженням та аналізом польських традицій, чому мені обов’язково потрібно ризикувати життям — і, так склалося, не тільки своїм — та долучатися до процесу?

Я пояснила, що ця потреба частково проростає з однієї з моїх внутрішніх іпостасей — мого Внутрішнього Спостерігача, але також наголосила, що моє, на перший погляд, безумство не позбавлене методологічного підґрунтя. Виявивши певні моделі та закономірності поведінки серед місцевих, намацавши гіпотетичне — поки що —