Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Вона не лізла мені в душу, не стала розпитувати про Ніно, про те, чи я перебралася до Неаполя, щоб жити з ним, хоча було ясно, що їй про все відомо. Натомість говорила про свого чоловіка – дуже роботящого й гарного сім’янина.

– Лену, після всіх страждань і болю він і діти – це моя єдина втіха, – сказала вона.

І почала згадувати минуле: трагічну історію батька, тяжку долю матері та її смерть, ті часи, коли вона працювала в ковбасній крамниці Стефано Карраччі, те, як на місце Ліли туди прийшла Ада і як гидко вона з нею поводилася. Ми навіть трохи посміялися, пригадавши про її женихання з Енцо, яке вона сама назвала дурницею. Про Пасквале навіть не заїкнулася, поки я її не спитала. Але замість відповіді вона мовчки втупилася в підлогу, похитала головою, потім скочила на ноги, ніби намагаючись відігнати від себе думку, про яку не хотіла чи не могла мені розповісти.

– Піду зателефоную Лілі, – промовила вона, – якщо вона дізнається, що ми з тобою бачилися, а їй не сказали, то зі мною більше не розмовлятиме.

– Не треба, у неї й без нас повно справ на роботі!

– Та ну, вона тепер сама собі хазяйка, сама вирішує, коли працювати.

Я спробувала було відволікти її розмовами, запитала обережно про стосунки Ліли з сімейством Солар. Але вона якось знітилася, відповіла, що знає про це дуже мало, і все ж пішла до телефона. Я почула, як вона радісно повідомляє, що я з доньками у неї вдома. Коли повернулася, сказала:

– Ліла дуже зраділа, зараз прибіжить.

Тієї миті я почала хвилюватися. Та незважаючи на це, почувалася добре у цій затишній домівці, де четверо дітлахів весело гралися в сусідній кімнаті. Подзвонили у двері, Кармен пішла відчиняти, почувся Лілин голос.

34

Дженнаро я спершу не помітила, не побачила й Енцо. Вони стали для мене видимими лише після кількох довгих секунд, протягом яких існував лише Лілин голос і несподіване почуття провини, що мене охопило. Можливо, я відчула, що це неправильно: вона вже вдруге кидає все, щоб зі мною зустрітися, а я роблю все можливе, аби викинути її зі свого життя. Чи, може, мені здалося нетактовним те, що вона так наполегливо цікавиться мною, коли я своїм мовчанням однозначно даю їй зрозуміти, що мені до неї немає діла. Не знаю. Знаю лише, що поки вона мене обіймала, я подумала: якщо вона не накинеться на мене з образливими словами щодо Ніно, якщо вдаватиме, що не знає про його дитину, якщо поводитиметься привітно з моїми доньками, то і я буду з нею привітною, а там побачимо.

Отож усі зручно розсілися. Ми не бачилися від нашої зустрічі в барі на вулиці Дуомо. Першою заговорила Ліла. Підштовхнула на середину зали Дженнаро – підлітка з покритим вуграми обличчям – і негайно стала жалітися на його погане навчання в школі. І попри все сказане, додала люблячим тоном:

– Так добре вчився в початкових класах і в середній школі! Але цього року його точно залишать на перездачу! З латиною й грецькою – геть біда!

Я підморгнула хлопцеві, спробувала його втішити:

– Треба виконувати більше вправ, Дженнá! Приходь до мене, я тобі допомагатиму.

І якось мимоволі вирішила сама завести розмову на найболючішу для мене тему:

– Я кілька днів тому переїхала до Неаполя. Із Ніно ми з’ясували стосунки, наскільки це можливо в такій ситуації. Усе добре.

Потім, намагаючись говорити спокійно, покликала доньок. Коли ті зазирнули до кімнати, вигукнула:

– Ось і мої дівчатка! Як вони тобі, виросли?

Почався справжній гармидер. Деде впізнала Дженнаро, спокусливо примружившись, махнула йому рукою й покликала за собою: їй – дев’ять років, йому – майже п’ятнадцять. Ельза, щоб не відстати від сестри, щосили штовхнула його в бік. Я поглянула на них гордим материнським поглядом, і мене потішили слова Ліли:

– Ти добре зробила, що повернулася до Неаполя. Треба чинити так, як підказує серце. А дівчатка як підросли, справжні красунечки!

Я нарешті змогла полегшено зітхнути. Енцо, щоб підтримати розмову, запитав у мене про роботу. Я трохи похвалилася успіхом другої книжки, але відразу второпала, що про першу свого часу в районі чули, а дехто навіть її читав, а про другу не знали не тільки Енцо чи Кармен, а навіть Ліла. Тож я швиденько перейшла на жартівливий тон, кепкуючи із самої себе, врешті перевела розмову на їхню роботу й весело промовила:

– Кажуть, ви з пролетарів перетворилися на хазяїв!

Ліла ледь помітно стенула плечима, перевівши запитальний погляд на Енцо, а той скупими короткими фразами взявся мені пояснювати, як ідуть справи. Сказав, що за останні роки в комп’ютерних технологіях відбувся справжній прорив, «Ай-бі-ем» випустила на ринок нові ЕОМ, що геть відрізняються від попередніх. Як завжди, він називав купу технічних термінів, від яких мені швидко ставало нудно. Згадував «Систему 34» і «5120», пояснював, що тепер уже ніхто не користується ні перфокартами, ні перфораторами чи контролерами. Їх замінила спеціальна мова програмування – BASIC, а самі машини стали меншого розміру: хоч і з меншою потужністю для розрахунків та помірнішим обсягом для зберігання даних, але і з нижчою вартістю. З усього сказаного я зрозуміла лише одне: оті нові технології мали для них вирішальне значення. Вони взялися за вивчення новинок і вирішили, що зможуть впоратися самостійно. Тож створили власну фірму під назвою «Basic Sight» («бо якщо назвати не англійською, то тебе ніхто серйозно не сприйматиме!»), і в тієї фірми, що розташовувалася в них удома («оце такі тобі хазяї!»), Енцо був головним партнером і директором, але душею, справжньою рушійною силою – тут Енцо гордо вказав на мою подругу – була Ліла.

– Поглянь на оцей логотип, – сказав він, – це Ліла придумала.

Я уважно розглянула логотип: чудернацьку закарлючку навколо вертикальної лінії. Я розчулено втупилася в той малюнок – ще один доказ її неординарного мислення. Хтозна, скільки таких доказів було в минулому, а мені про них нічого не відомо. Я відчула ностальгію за нашою колишньою дружбою. Ліла вчила одне, потім кидала й починала вчити щось інше. Її ніщо не зупиняло, вона не боялася труднощів: «Система 32», «Система 5120», мова BASIC, фірма «Basic Sight», логотип. Я сказала, що дуже гарно, і відчула себе так, як не почувалася ні з матір’ю, ні з сестрою. Тут усі,