Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Павло Судоплатов, один з очільників радянської розвідки під час Другої світової війни, пізніше згадував, що інформація, здобута спецслужбами перед Ялтинською конференцією, дозволила СРСР зробити висновок, що Альянс не мав ані комплексного плану для післявоєнної Європи, ані спільної позиції з цього питання, крім вимог (які Судоплатов вважав наївними), щоб польський та чехословацький уряди в екзилі повернулися до влади. Тому радянці припустили, що їхня гнучка позиція, яка дозволить деяким лідерам лондонського уряду у вигнанні повернутися до своєї країни та отримати посади в сформованих радянцями урядах, забезпечить «справедливий розподіл впливу» у звільненій Європі. Шпигуни Сталіна були зайняті оцінкою особистих рис радянських супротивників за столом переговорів — такого роду матеріали, за словами Судоплатова, цікавили Сталіна більше, ніж, власне, розвідувальна інформація. «Велика трійка» прибула в Ялту з дуже різними ідеями та цілями, припущеннями про мету одне одного та різним доступом до інформації про одне одного[118].

Розділ 6

Зимова офензива

Франклін Делано Рузвельт був натхненним та оптимістичним, відкриваючи засідання по обіді 4 лютого. Спочатку він подякував Сталіну за гостинність і наголосив, що між членами Альянсу зростає довіра та взаєморозуміння. «Коли Червона армія просунулася на 25 кілометрів у глиб Німеччини, — говорив він, — думаю, що радість громадян Сполучених Штатів чи Британії була аж ніяк не меншою, ніж у радянського народу». Як здавалося, розпочинався новий етап у відносинах між союзниками, і Черчилль пізніше згадував із ностальгією: «Світ був біля наших ніг. Двадцять п’ять мільйонів людей виконували наші накази на суходолі та на морі. Складалося враження, що ми друзі»[119].

Перше пленарне засідання Ялтинської конференції було незвичним, оскільки зосереджувалося виключно на військових справах. Тому серед учасників засідання були військові командири, для більшості з яких воно стало першим і останнім. Черчилля супроводжували його улюблений воєначальник, фельдмаршал Гарольд Алекзандер, обізнаний голова Комітету начальників штабів фельдмаршал Алан Брук (у приватних розмовах він надзвичайно критично висловлювався про колег), очільник Королівських ВПС та переконаний прихильник британської тактики нічних бомбардувань Німеччини маршал Чарльз Портал, і Перший морський лорд[120] адмірал Ендрю Каннінґем, який прийняв капітуляцію італійського флоту у вересні 1943 р.

Американську військову делегацію очолив начальник штабу армії США генерал Джордж Маршалл, архітектор істотного розширення та модернізації армії Сполучених Штатів у воєнний час і головний стратег цієї війни. Разом із Маршаллом був керівник морських операцій, адмірал флоту Ернест Кінґ, завжди скептично налаштований стосовно британських союзників, а також помічник начальника штабу Військово-повітряних сил генерал-майор Лоуренс С. Кутер, єдиний військовий командир США, окрім Легі, який написав спогади про власний досвід у Ялті. Дві делегації союзників мали формальних та неформальних очільників, які вели своїх колег уперед у дипломатичному бою. Кетлін Гарріман писала, що, за чутками, серед командирів вирізнялися Маршалл і Портал[121].

Радянська військова делегація не включала жодного з верховних командирів. Георгій Жуков, Костянтин Рокоссовський, Іван Конєв та Олександр Василевський, чиї імена добре знали на Заході, були зайняті великим радянським наступом на німецькому фронті. Делегацію очолював перший заступник начальника Генерального штабу Червоної армії генерал Олексій Антонов, обдарований військовий стратег. Антонову допомагали заступник командувача радянських ВПС маршал Сергій Худяков та сорокарічний народний комісар військово-морського флоту СРСР адмірал Микола Кузнєцов, кар’єри яких пішли вгору після сталінської чистки вищого командування Червоної армії наприкінці 1930-х рр. Ялтинська конференція стала для них першою і єдиною можливістю зустрітися та скласти думку про своїх західних колег[122].

Політичних радників виключили з числа учасників першого засідання конференції. Черчилль довів до відома Рузвельта, що візьме переважно військових командирів, тому що «вважав, що зустріч повинна відбутися у вузькому колі, оскільки будуть обговорюватися військові таємниці». Президент вирішив виключити Гаррі Гопкінса та Джеймса Бірнса, який хоч і був директором Управління військової мобілізації, але приїхав у Ялту передовсім як політичний радник. У рукописному списку американських запрошених ім’я Бірнса було поміщено в дужки з написом «на політ.» і позначено хрестиком. Це означало, що Бірнса запросять приєднатися до зустрічі після того, як обговорення «військових таємниць» закінчиться, і на перший план вийдуть політичні питання. За сорок п’ять хвилин після початку зустрічі Бірнс отримав повідомлення із запрошенням підійти до конференц-зали й зачекати біля дверей, поки його покличуть. Він марно простояв сорок п’ять хвилин, а тоді, розлючений та принижений, повернувся до своєї кімнати.

Пізніше того ж дня Бірнс вилив своє розчарування на дочку президента. «Очі його стріляли вогнем, — написала Анна у своєму щоденнику. — Удома він міг радитися з військовими і робив це, але тут його не вважали достатньо важливим. Він сказав президенту, що приїхав працювати, а не заради самої поїздки». Бірнс погрожував відмовитися від президентського запрошення на вечерю і вилетіти літаком додому, але Гарріман переконав його відмовитися від своїх намірів. «Якщо ви поїдете додому, то викинете на смітник свою кар’єру», — попередив він Бірнса, який мав президентські амбіції. «Американський народ дивитиметься на вас як на людину, яка повелася негідно». Бірнс вирішив не згадувати цей епізод у мемуарах, виданих під назвою «Чесно кажучи». «Це був критичний прояв конференційної лихоманки, як я це називаю, — писав Гарріман, — яка зводиться до бажання брати участь у кожній зустрічі, бо це дозволяє їм почуватися важливими»[123].

У грі військової дипломатії найгучніший голос належить гравцеві з найбільшою кількістю військ на полі бою. Позиція Сталіна в Ялті була виключно сильною завдяки швидкому просуванню Червоної армії. Поки західні союзники оговтувалися після катастрофи в Арденнах і планували перехід через Рейн, приблизно за 600 кілометрів від Берліна, радянські війська почали надзвичайну зимову офензиву, завдяки якій нацистська столиця опинилась у зоні безпосередньої досяжності. Із 12 січня, коли почалася офензива, Червона армія прорвала оборону Німеччини і просунулась у деяких секторах на 500 кілометрів. Вона створила плацдарми на західному березі Одри, всього за 70 кілометрів від Берліна. Радянці знищили сорок п’ять німецьких дивізій і ув’язнили майже сто тисяч військових.

У своєму звіті генерал Антонов стверджував, що Червона армія почала наступ на тиждень раніше запланованого, щоб полегшити ситуацію дивізій союзників, які відбивали німецький натиск у «Битві за виступ» в Арденнах. Спочатку офензива планувалася на кінець січня, але, щоб допомогти західним союзникам оговтатися від німецького контрнаступу, радянські війська розпочали операцію в погану погоду, а не стали чекати кращих умов до кінця місяця. Адмірал Кузнєцов у своїх мемуарах писав, що «було доречно нагадати союзникам, що наша офензива допомогла врятувати американські армії від поразки». Цієї лінії радянці і притримувалися за столом переговорів, намагаючись перехопити ініціативу в обговоренні[124].

Коли