Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Можливо.

Навіть не сперечаюся. Останнім часом у нас із Мироном не дуже ладнає дружба. Занадто багато моментів, у яких ми не знаходимо спільної мови. Дорослішаємо чи просто не залишилося спільних тем?

Але зараз я радий тому, що друг приїхав. У крайньому разі на нього можна залишити Руслана, а самому піти до Таси. Її треба заспокоїти, що з сином все гаразд, нічого не трапилося.

І самому заспокоїтись.

Руслан починає пхикати, не зупиняючись. Підхоплюю його на руки, нарізаю кола. Хочеться зірватися з місця, але хто знає де саме зараз Тасі? Чорт, я навіть не запам'ятав, куди вона спочатку пішла.

– Нємцов, ти весь сірий, – Мирон підводиться за мною. – Покликати лікаря?

– Ні. Ти… Забери у мене Руслана.

Прошу, стискаючи щелепу. Вперто дивлюсь в одну точку, фокусуючи погляд на кінці коридору. Перед скачуть кольорові відблиски, коли до нас хтось наближається.

– Навіщо? – друг хитає головою, демонстративно відступає на крок. – Ти знаєш, я не фанат дітей. Краще без мене.

– Мирон! – повторюю з натиском, тіло стає ватним. – Зараз же!

– В чому проблема?

– У тому, що у мене перед очима все пливе.

Картинка світу покривається брижами, темрява заповнює все навколо. Голову обдає жаром, наче по потилиці б'є. Я силою волі залишаюся на місці, доки син крутиться.

Мирон реагує вчасно. Вага Руслана перестає тиснути на руки, дозволяючи розслабитись. Я стою ще мить, а потім чую вже знайомий гуркіт.

Отже, Мирон справді впав із ліжка, коли я дзвонив.

Тепер – падаю я.

«Тася хвилюватиметься» – остання думка перед тим, як відключаюся.