Читати книгу - "Життя, Всесвіт і все суще"

Аграджаг вилупився на Артура з утроєною ненавистю.

— Падаючи вниз, — прогарчав він, — я не міг не помітити білесенький зореліт. А з ілюмінатора того білесенького зорельота виглядала самовдоволена фізія Артура Дента. Збіг?

— Так! — вигукнув Артур. Ще раз підвівши очі на боввана, він докумекав, що та рука в своїй бездумній жорстокості кладе край існуванню тих нещасних петуній у вазі. Що вона робить, то відразу й не здогадаєшся.

— Мені треба йти, — наполягав Артур.

— Ти можеш іти, — сказав Аграджаг, — та лише після того, як тебе уб’ю, після того.

— Ні, яка з того буде користь? — став пояснювати Артур, видряпуючись по нахилу свого викарбуваного з каменю хатнього капця, — бо так уже воно йдеться, що я маю врятувати Всесвіт. Розумієш, мені треба знайти Срібну поперечку, от у чому заковика. Навряд чи така справа під силу мертвяку.

— Врятувати Всесвіт? — презирливо сплюнув Аграджаг. — Треба було подумати про це раніше, перш ніж розпочинати проти мене вендетту! А отоді, коли ти був на Беті Ставромули і якесь мурло…

— Я зроду там не був, — заперечив Артур.

— … намагалося тебе підстрелити, а ти відсахнувся. Як ти гадаєш, у кого влучила куля? Що ти кажеш?

— Зроду там не був, — повторив Артур. — Про що ти патякаєш, мені час уже йти.

Аграджаг завмер.

— Як це так не був? Ти винен у моїй тамошній смерті, як і у всіх інших. Мене, безневинного перехожого! — І його затрясло мов грушу.

— Мені те місце і в сні не снилося, — наполягав Артур. — І ніхто і ніколи не намагався мене вколошкати. Звичайно ж, окрім тебе. Можливо, я попаду туди пізніше, що ти на це?

Аграджаг повільно лупав очима, немов утілення замороженого логікою жаху.

— То ти ще не побував на Беті Ставромули…  досі? — прошепотів він.

— Ні, — відповів Артур, — я вперше чую про таку зірку. В тому, що я там не був і навіть не маю наміру там побувати, в мене сумніву немає.

— О, ти все одно туди попадеш, — промимрив Аграджаг зі сльозами в голосі, — попадеш туди напевно. О, ненажерливий вакууме! — Він пошкандибав геть, з тугою оглядаючи стіни свого здоровенного Собору ненависті. — Я запроторив тебе сюди занадто рано! — спочатку він завив, а потім заревів: — Я запроторив тебе сюди занадто рано, кольки б мені очі поштрикали!

Раптом він опанував себе і наставив на Артура злостиве, переповнене ненависті око.

— Я все одно тебе вб’ю! — заревів він. — Навіть якщо логічно це неможливо, порожнеча тобі в темний вакуум! Я висаджу в повітря оцю гору! — заверещав він, — подивлюся, що ти на це заспіваєш, Денте!

Перемагаючи біль свого понівеченого тіла, він почовгав до того, що скидалося на чорний жертовний вівтар. Тепер він репетував так люто, що своїми іклами геть порізав свою пику. Артур стрибнув зі свого безпечного пристановища — кам’яного різьблення власної ноги — і побіг навперейми божевільній на три чверті істоті, щоб її стримати.

Він стрибнув на страхопудало, і воно з усього маху гепнулося на вівтар.

Аграджаг знову зойкнув, замахав руками й ногами і втупився в Артура знетямленим поглядом.

— Знаєш, що ти натворив? — болісно прохрипів він. — Ти просто взяв та й убив мене ще раз. Чого ти від мене хочеш, хотілося б мені знати. Попити моєї крівці?

В апоплексичному приступі він знову замахав кінцівками, задрижав і звалився мов лантух, зачепивши при цьому на вівтарі велику червону кнопку.

Артур випростався, охоплений панічним жахом, спочатку через те, що він удіяв, а потім тому, що навколо гучно завили сирени і задзеленчали дзвінки, подаючи сигнал тривоги. Артур нестямно озирнувся довкола.

Схоже було на те, що вийти можна лише через двері, в які він зайшов сюди. Він побіг до них, на ходу жбурнувши геть трикляту торбу зі штучного леопардового хутра.

Він мчав навздогад по нескінченному лабіринту, і йому ввижалося, що на п’яти йому наступають украй розлючені клаксони, сирени та сигнальні блимаючі лампи.

І раптом, повернувши за ще один ріг, прямо перед собою він побачив світло. Воно не блимало. То було сонце.

Розділ 18

Як уже повідалося, з усіх жителів Галактики лише землянам спало на думку покласти в основу гри (крикету, мається на увазі) історію Кріккету, от з цієї причини на нашу планету стали дивитися скоса — так дивляться на неї тільки в нашій Галактиці, більше того, лише в нашому тривимірному світі. У деяких багатовимірних світах їхні жителі вважають, що можуть розважатися як їм заманеться, і вже мільярди років, чи як там вони називають такий відрізок часу, тамтешні жителі спокійнісінько грають собі в своєрідну гру, відому як брокійський ультра-крикет.

«Нумо дивитися на речі просто: це паскудна гра (говориться в «Путівнику по Галактиці для космотуристів»), та кожен, хто бодай раз відвідав багатовимірний світ, знає, що там живуть паскудні невігласи, по яких би вистрелити ракетами, та й годі. Так, мабуть, давно б і зробили, якби хто винайшов спосіб запуску ракет під прямим кутом до реальності».

От іще одне підтвердження того факту, що редакція «Путівника по Галактиці для космотуристів» ладна найняти будь-якого чоловіка, який зайшов би просто з вулиці і сів за письмовий стіл і згодився працювати за півдарма, а особливо таких, які забрідають до редакції пополудні, коли майже нікого із штатних співробітників на місці немає.

Суть цієї справи полягає ось у чому:

Історія «Путівника по Галактиці для космотуристів» — то ціла епопея ідеалізму та боротьби, відчаю та запопадливості, успіхів та невдач, а також довжелезних обідніх перерв.

Примірники найперших видань «Путівника», разом з фінансовими документами, вже загублені в імлі часу.

Інші доволі цікаві гіпотези про місцезнаходженння цих втрачених скарбів будуть викладені трохи нижче.

Та майже у всіх переказах, які дійшли до нас, згадується про редактора-засновника