Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"

На вулицях порожніло. Я подався бічними вуличками навскіс до метро на розі Канал і Верік. Після випитого вина мав прекрасний настрій. Між темними вузькими вулицями почувався, наче занурений у глибоку воду, яка несла мене на лінивих хвилях до меж самозабуття.

Раптом вирвав мене із задуми розпачливий жіночий крик:

— Рятуйте! Рятуйте!

Я кинувся бігом у тому напрямі. Біг, мов несамовитий, по вулиці Вокер і на розі вулиці Черч побачив двох молодих хлопців, які борикалися зі старшою жінкою, намагаючись вирвати від неї торбинку. Один був низького зросту, худий, схожий на латиноамериканця, а другий — чорний, високий і кремезний. Жінка боронилася, тиснула торбинку обома руками до грудей і ніяк не хотіла її відпустити.

Розлючені грабіжники звалили її на землю й копали ногами в живіт, голову і спину. Закривавлена жертва волала несамовитим голосом і кидалася під ногами злочинців. Я миттю налетів на них, вдарив чорного кулаком в обличчя, і він покотився на тротуар. Малий, глянувши на мою велику постать, почав утікати. Чорний тим часом витягнув з кишені пістолет і націлився на мене.

Я кинувся на нього й почув різкий постріл, який роздер простір між вулицями. Мені запаморочилося в голові, потемніло в очах, і я впав непритомний на землю.

Коли пробудився й розплющив очі, довкола мене все біліло. Білі фіранки на вікнах переливалися на білі стіни й відпливали кудись удалечінь від мене. Біле ліжко, на якому я лежав, легенько погойдувалося на хвилях білих простирадл. Я почувався добре й легко, наче підносився на білому нуртуванні, що вирувало довкруги мене. Коли все заспокоїлося і кімната набула своїх вимірів, я почав розмірковувати над тим, де я опинився. Це була не моя спальня. У мене не було фіранок, тільки жалюзі. Стіни в моїй спальні також не були білі, а блідо-сині. Я поволеньки почав пригадувати, що вечеряв у китайському ресторані, відтак ішов порожніми вулицями до метро й раптом кинувся на грабіжників, які били безборонну жінку. Після цього в моїй пам'яті зяяла порожнеча. Так, начеб я перестав на деякий час жити. Не пригадував, як сідав у метро, не пригадував, коли приїхав додому, нічого не пригадував.

За деякий час до кімнати зайшла гарненька русява дівчина в білому. Помітивши, що я захоплено воджу за нею очима, підбігла до мене.

— Ви вже пробудилися? — спитала здивовано й захоплено.

— Хіба я аж так довго спав, що ви здивовані?

— Довго. Понад три доби. Як ви почуваєтеся?

— Дякую, добре. Тільки деякий час образи наче виверталися навиворіт.

— То нормально. Ці завороти скоро пройдуть, — сказала дівчина.

— А де я?

— Ви в шпиталі. Вас привезли в суботу ввечері швидкою.

— А хіба я хворий?

— Трішки. Але я покличу лікаря, і він вам усе пояснить.

За хвильку увійшов високий мужчина в білому халаті.

— Я доктор Вебер, ваш хірург.

— Мій хірург? Хіба мені потрібна була операція? Я ж був здоровий.

— Ви мали трагічний випадок. Вас хтось прострелив.

— То мусив бути той чорний…

— Ви пригадуєте? — поцікавився лікар.

— Так. їх було двоє грабіжників, били жінку. Я кинувся боронити її, а один з них витягнув пістолет і вистрелив. Більше нічого не пам'ятаю.

— Він прострелив вам голову, і треба було робити дуже делікатну операцію, бо мозок був зачеплений. Ви так довго були в комі, що я починав турбуватися про ваш стан.

— То він таки вистрелив у мене.

— Так. А де ви працюєте?

— У природничому музеї.

— У Брукліні?

— Ні. На 79-й вулиці.

— А що ви там робите?

— Моделюю комп'ютером констеляції у планетарії.

— А де ви живете?

— На Форт Вашінґтон, коло Клойстера.

— Чудово! Я побоювався, щоб ви не втратили пам'яті.

— А як довго мені треба буде лежати в шпиталі?

— Як не буде ускладнень, то приблизно два тижні.

— Мені треба зателефонувати на роботу.

— Ви лежіть спокійно й нічим не переймайтеся. Моя секретарка це залагодить.

— Дякую, докторе.

— Видужуйте. Доброго вам дня! — сказав лікар і вийшов.

Увечері мені принесли обід. Зайшла та сама русява медсестра й розставила тарілки на рухомому столику над ліжком.

— А тепер побачимо, чи зможете їсти, — сказала.

— Чому б я не міг їсти?

— Ми досі годували вас крізь вени.

— Тому я такий голодний! — скрикнув я і взявся до їжі. Страви були легкі: кашка на молоці, картопля пюре з яйцем, звареним на рідко, і морозиво на десерт. Я змолов усе умлівіч, на велике задоволення медсестри. Після того я відчув різкі болі в животі, але це нікого не турбувало. І справді, болі скоро ущухли, і мій подразнений апетит повернувся з подвійною силою.

Мене ніхто не відвідував. Я цілими днями лежав і обдумував своє минуле. Але не знаходив там нічого, що могло би мати для мене значення після сутички зі смертю, яку я цим разом щасливо оминув. Лише приємна усмішка Беверлі та її пухкеньке тіло, яке вона так спонтанно вміла віддавати, часто заходили в мою уяву і настроювали мене на лагідний лад. Мені досі щеміло серце, що наші стежки так і не зійшлися. Зрідка появлялося суворе обличчя Джуліани, але воно не мало тепер ніякого змісту для мене.

Раз тільки зайшла до моєї кімнати старша жінка з букетом квітів: струнка, висока блондинка з довгим, рівно зачесаним волоссям і загостреними рисами обличчя, які свідчили про її сильну волю. Як на свій вік, вона виглядала дуже гарно.

— Чи можна? — вказала рухом голови на стілець при ліжку.

— Будь ласка, сідайте. Ви моя перша і єдина гостя.

— Дякую! — вона сіла й тепло глянула на мене. Я усміхнувся до неї й вичікував.

— Ви мене не знаєте, але…

— Я вас добре знаю. Рятував вас від тих грабіжників.

Жінка здивувалася і пильно глянула на мене.

— Бачите, в мене фотографічна пам'ять. Якщо хоч раз побачу людину, ніколи не забуду.

— Ви врятували мені життя, — сказала жінка зворушено й простягнула мені букет квітів.

— Дякую. Але я також врятував себе. Тож дозвольте подарувати вам одну з ваших троянд, бо купити від себе ще не можу.

— Я не розумію, — промовила розгублена жінка. — Як ви врятували себе? Ви мало не загинули.

— Ставши смерті перед очі, я віднайшов гармонію із собою. Усвідомив також, що я не такий аж поганий чоловік.

— А хіба ви були в конфлікті?

— Був. Я щойно тепер це сповна усвідомив. Мене ціле життя, від дитинства, роздирали всякі протиріччя, всякі демони.