Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Гра янгола 📚 - Українською

Читати книгу - "Гра янгола"

416
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гра янгола" автора Карлос Руїс Сафон. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 143
Перейти на сторінку:
але його засмучене обличчя примусило мене відразу відкинути це припущення, щойно наші погляди зустрілися.

– Погані вісті, сеньйоре Мартін.

– Що сталося?

– Сеньйор Мануель…

Голос у нього тремтів, коли він заговорив до мене, а коли я запитав, чи не дати йому склянку води, він майже заплакав. Мануель Саньєр помер три дні тому в санаторії в Пучсардá після тривалої агонії. Згідно з рішенням дочки його поховали вчора на маленькому цвинтарі в передгір’ях Піренеїв.

– Святий Боже, – прошепотів я.

Замість води я подав Пепові келих із бренді, наповнений по самі вінця, і всадив у крісло на галереї. Трохи заспокоївшись, Пеп розповів мені, що Відаль послав його зустріти Крістіну; вона приїздить сьогодні ввечері поїздом, який має прибути о п’ятій годині.

– Ви тільки уявіть собі, у якому стані буде сеньйорита Крістіна… – пробурмотів хлопець, наляканий перспективою, що йому доведеться зустріти її й утішати всю дорогу, поки вони доїдуть до маленького помешкання над стайнями вілли «Геліус», де вона жила з батьком з дитячих років.

– Пепе, я не думаю, що тобі варто їхати зустрічати сеньйориту Саньєр.

– Наказ дона Педро…

– Скажеш донові Педро, що я беру це доручення на себе.

Випивка та красномовність допомогли мені переконати його, щоб він повернувся додому й передав цю справу мені. Я сам піду зустріти Крістіну й привезу її на віллу «Геліус» у таксі.

– Дуже дякую вам, сеньйоре Мартін. Ви людина вчена, і ви ліпше за мене знаєте, що треба сказати нещасній дівчині.

За п’ять хвилин до четвертої я пішов до нещодавно збудованого й урочисто відкритого Французького вокзалу. Всесвітня виставка, що відбулася того року, подарувала місту чимало чудес, але з них усіх оте склепіння зі сталі й скла, схоже на грандіозний собор, подобалося мені найбільше, хоча це, либонь, пояснювалося тим, що та споруда була не так далеко від мого дому і я міг її бачити з вікон свого кабінету у вежі. Того вечора небо затягнули чорні хмари, що напливали від моря й громадилися над містом. Відлуння спалахів на обрії та гарячий вітер, що пахнув пилюкою та електрикою, створювали враження, наче наближається літня гроза неабияких масштабів. Коли я прийшов на вокзал, залопотіли перші краплі дощу, блискучі та важкі, наче монети, що падали з неба. А коли я вийшов на перон, щоб зустріти поїзд, злива вже періщила на повну силу склепінням, що нависало над станцією. Ніч була тут як тут, уриваючись лише спалахами блискавок, які вибухали над містом, залишаючи по собі гуркітливий і сліпучий слід.

Поїзд, така собі велетенська зміюка з пари, що повзла під дощем, запізнився майже на годину. Я стояв біля паровоза й поглядом шукав Крістіну в натовпі пасажирів, що виходили з вагонів. Через десять хвилин людський потік уже пройшов перед моїми очима, але Крістіни я не побачив. Я вже хотів повернутися додому, подумавши, що, можливо, дівчина не сіла на цей поїзд, але спершу вирішив окинути останнім поглядом весь перон, зосередивши особливу увагу на вікнах вагонів. Я побачив її в передостанньому вагоні; вона сиділа, поклавши голову на вікно й дивлячись кудись у порожнечу. Я піднявся у вагон і зупинився у дверях купе. Почувши мої кроки, вона обернулася й подивилася на мене з подивом, слабко всміхаючись. Потім підвелася й обняла мене мовчки.

– З приїздом, – сказав я.

Крістіна не мала при собі ніякого багажу, крім малої валізки. Я подав їй руку, і ми вийшли на перон, уже безлюдний. Ми пройшли до вестибюля вокзалу, не розтуливши губ. Підійшовши до виходу, зупинилися. Злива не припинялася, а з вервечки таксі, що стояли біля дверей вокзалу, коли я сюди підійшов, не залишилося жодної машини.

– Я не хочу повертатися на віллу «Геліус» сьогодні ввечері, Давиде. Поки що не хочу.

– Можеш заночувати в моєму домі, якщо хочеш, або пошукаємо для тебе місце в готелі.

– Не хочу залишатися сама-одна.

– Тоді ходімо до мене. Якщо мені чогось і не бракує, то це кімнат.

Я побачив носія, який вийшов подивитися на грозу з величезною парасолею в руках. Підійшов до нього й запропонував купити в нього парасолю за ціну, разів у п’ять більшу, аніж вона була того варта. Він віддав мені парасолю, обдарувавши мене осяйною усмішкою.

Під захистом тієї парасолі ми наважилися вирушити пішки до будинку з вежею, куди через шалені пориви вітру та великі калюжі дійшли хвилин на десять пізніше, вимоклі до рубця. Буря пошкодила електричну мережу, і вулиці занурилися в мокру темряву, у якій лише де-не-де блимали вогники гасових ламп або свічок, пробиваючись крізь шибки вікон та засклені двері, що виходили на балкон. Я не мав найменшого сумніву, що неймовірна система електричного освітлення, якою був обладнаний мій будинок, вийшла з ладу однією з перших. Нам довелося підійматися сходами навпомацки, а коли я відчинив парадні двері на поверх, то в спалахах блискавок інтер’єр моєї оселі здався ще більш замогильним і похмурим.

– Якщо ти змінила думку й волієш провести ніч у готелі…

– Ні, ні, усе гаразд. Не турбуйся.

Я залишив валізку Крістіни в передпокої й пішов у кухню, щоб знайти ящик із великими та малими свічками, який зберігав там у шафі. Я почав запалювати свічки одну за одною, ставлячи їх у миски, склянки та келихи. Крістіна спостерігала за мною, стоячи у дверях.

– Зачекай лише хвилинку, – сказав я. – У мене великий досвід.

Я почав розносити свічки по кімнатах, примостив їх також у коридорі та в усіх кутках, аж поки весь дім не поринув у таку собі золотаву півсутінь.

– Як у соборі, – сказала Крістіна.

Я провів її до однієї зі спалень, якою ніколи не користувався, але тримав її в чистоті та охайності після одного випадку, коли Відаль, надто п’яний, щоб повернутися додому, залишився в мене на ніч.

– Зараз я принесу тобі чисті рушники. Якщо не маєш у що переодягтися, то я можу запропонувати тобі щось із великого й моторошного одягу в стилі Belle Èpoque[17], який колишні власники позалишали тут у шафах.

На мої незграбні спроби пожартувати вона відповіла лише ледь помітною усмішкою й ствердним кивком голови. Я залишив її сидіти на ліжку, а сам тим часом побіг по рушники. Коли я повернувся, вона сиділа на тому самому місці, нерухома. Я поклав рушники біля неї на ліжко й поставив ближче до неї кілька свічок, які спочатку примостив біля входу, щоб їй було трохи видніше.

– Дякую, – прошепотіла вона.

– Поки ти перевдягатимешся, я приготую тобі гарячий бульйон.

– Я не

1 ... 29 30 31 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра янгола», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра янгола"