Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

———  Що ви робите, пане? Ви ж ще дитина! Так не можна! Тримайте себе в руках!

———   Не хвилюйся, — посміхнувся Карлос, — мені вже понад 500 років. Я давно вже не дитина. Тільки ця оболонка, — він показав руками на своє тіло, — ніяк не встигає за розвитком мого мозку. Але якщо ти погодишся почекати ще 500 років, повір, я тебе не розчарую.

Ніра швидко схопила ганчірку зі столу і побігла до стійки, кинувши на ходу:

———  Боюся, пане, що через 500 років я стану занадто старою для вас.

Карлос знову опинився біля стійки. Його рух був таким блискавичним, що для ока здавалося, ніби він просто зник і з'явився на новому місці. Після цього він сів навпроти неї і взяв її за руку. Дотик був холодний і наполегливий:

———   Я міг би обернути тебе. Тоді ти не постарішаєш і зможеш дочекатися на мене, — підняв її руку вгору та ніжно поцілував кінчики пальців. — Ти занадто гарна, щоб старіти. Шкода буде так безглуздо втратити таке гарне тіло. Воно має належати мені!

Ніра обсмикнула руку і знову взяла ганчірку, намагаючись імітувати роботу. Її серце билося швидше, ніж зазвичай. Щоки палали.

———  Вибачте, пане, але в мене вже є наречений. Я не можу прийняти вашу пропозицію.

Карлос важко зітхнув і подивився на порожній келих, що стояв перед ним. Він покрутив його в руках, насолоджуючись відчуттям холодного скла під пальцями і поставив перед Нірою. Вона одразу ж налила туди вина, хоча її руки трохи тремтіли.

———  Ви засмутилися, пане? — злякано спитала вона.

Почувши її ніжний голос, Карлос глянув на неї. Його очі були червоні, як кров. Він на мить задумався, потім узяв келих і зробив маленький ковток, відчуваючи, як вино розливається теплом по горлу.

———  Ні, - посміхнувся Карлос. — Мені просто стільки років у всьому потурали, що я вже й забув, що існує таке слово, як «ні». Виявляється, це приємне почуття, коли тобі у чомусь відмовляють. Думаю, я хотів би, щоб мені частіше відмовляли, у чомусь сперечалися зі мною, кричали на мене, але хто ж посміє? Варто мені підвищити голос — і всі відразу починають тремтіти і заїкатися. Це дуже сильно втомлює.

Ніра все ще намагалася вдавати, що вона чимось зайнята, перебираючи столові прилади туди-сюди, аби тільки не зустрічатись поглядом з Карлосом... Рухи були нервовими та неспокійними. Але він знову схопив її за руку своїми холодними та міцними пальцями і подивився прямо в очі:

———  Ти ж розумієш, про що я говорю?

———  Так, пане, — почала вона злякано кивати головою.

Та щойно він відпустив її руку, вона відразу ж побігла в підсобку, посилаючись на те, що їй уже час збиратися. Наступна ніч проходила не так цікаво для Карлоса. Змінниця Ніри здавалася йому нудною і дурною. Тож він поклав на стійку всі золоті монети, які в нього були, і вийшов із таверни. Роздумуючи про те, куди йому йти далі, він ненароком згадав про ту дівчину з вампірського роду, якій він дав майже нездійсненне завдання.

———  Цікаво, як у неї справи? - Пробурмотів він собі під ніс і швидко створив портал. - Відведи мене до неї, де б вона не була!

Портал привів його в глибини темниці, де сиділа закута в ланцюгу та сама дівчина. Кам'яні стіни були вкриті мохом, і в повітрі стояв затхлий запах вогкості. Слабке світло проникало через вузьке вікно, відкидаючи тіні на її виснажене обличчя.

———  Схоже, що ти не змогла виконати моє доручення. Отже, ти не така сильна, як розповідала про себе? — його голос був сповнений холодної зневаги.

———  Я сильна, пане, я дуже сильна! Повірте мені! — її голос тремтів від розпачу. — Але біля покоїв короля було надто багато варти! Ніхто не зможе туди увійти!

———  Та невже? - посміхнувся Карлос. — А Маркус зміг би це зробити заради мене!

Наступною зупинкою Карлоса було одне село далеко на заході. На подив, коли він прибув туди, то не побачив нікого на вулиці. Будинки були вже в занедбаному стані: дахи вкрилися мохом і почали провалюватися, вікна були забиті чи вибиті, а бур'яни заполонили двори. Навіть свійських тварин ніде не було видно. Тиша, порушена лише вітром, що гудів через порожні вікна, надавала місцю зловісного вигляду.

Карлосові довелося дуже довго ходити стежками, перш ніж він почув хоч якісь ознаки життя. Це був тихий стогін із одного будинку на краю села. Будинок виглядав трохи краще за інших, але все одно здавався покинутим. Двері висіли на одній петлі, ледве тримаючись на місці.

Увійшовши всередину, Карлос відразу відчув різкий неприємний запах розкладання і гнилі, який ніби вдарив йому в обличчя. Цей смердючий аромат проникав у кожну пору, викликаючи непереборну огиду. Величезні шари пилу, здавалося, зрослися з кожною поверхнею, перетворивши меблі та предмети інтер'єру на безликі сірі фігури. На підлозі валялося безліч сміття, серед якого можна було розрізнити старі ганчірки. Брудний посуд із запліснявілими рештками їжі стояв на столах і полицях. Від нього йшов кислий, гнильний запах, посилюючи загальне відчуття занедбаності та занепаду.

Пройшовши ще далі вглиб будинку, Карлос несподівано для себе побачив у кутку напівзруйнованої кімнати ліжко, на якому лежав схудлий хлопець. Його шкіра була вкрита жовтими плямами, а живіт був здутий, наче він не їв уже багато тижнів. Лихоманка палила його зсередини, надаючи його обличчю болісно-червоного відтінку. Його дихання було уривчастим і хрипким, кожен вдих давався насилу.

———  Добий мене, — прошепотів він слабким і тремтячим голосом, ледь чутним у тиші.

Карлос прикрив носа рукавом і підійшов ближче до ліжка. Його кроки залишали ледь помітні сліди на товстому шарі пилу.

———  Невже ти зовсім не хочеш жити? — спитав він з певною цікавістю.

———  Це не життя... Я останній залишився... Смерть вже забрала всіх...

Слова незнайомця були сповнені болю та розпачу. Кожне слово давалось йому з неймовірною працею, наче він вичавлював із себе останні краплі своєї життєвої енергії.

———  А якщо я дам тобі шанс прожити нове життя? - Запропонував Карлос.