Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

   Ходити. 
   Здавалося б, я навчилася цьому нехитрому ділу у віці одинадцяти місяців. Ніколи не подумала б, що в свої двадцять дев’ять я робитиму перші, несміливі кроки. Стопи майже загоїлися, проте деякі рубці відбиваються гострим, пульсуючим болем. Вуха вловлюють заохочення мами, яка спостерігає за мною, і зовсім блокують патякання Шона. Я просила, щоб він не приходив, але от, він тут. Як завжди, мої прохання він засовує в свою дупу, прокручуючи, аби глибше увійшло. 
— Добре, Бетані. Ти молодець, гадаю, що п’ять днів без свідомості та десять в режимі відновлення, для тебе достатньо. Ми можемо відпустити тебе додому, якщо обіцяєш бути обережною, — каже лікар. 
— Обіцяю, що особисто контролюватиму, аби вона якомога більше відпочивала та берегла себе, — втручається Шон. 
Я лише закочую очі, дивлячись в його обличчя. Тихе пирхання виривається з мене, дратуючи чоловіка. 
— Бет, щось не так? — підіймаючи брову запитує мій горе-наречений. 
— Ні, щастя моє, все чудово, — я вишкірюю зуби у холодній посмішці. 
 Я прийняла рішення, що не казатиму мамі про наші… складнощі, допоки вона не поїде. Не переживу, якщо ця жінка візьметься зводити нас. Не зрозуміло, якого хріна, але Шон їй подобається. Особливо зараз, коли липне до мене, наче я медом намазана. 
— Лікарю Вільямс, я могла б поговорити з вами наодинці? — запитую я. 
— Звісно, — він оглянув моїх відвідувачів. — Попрошу залишити нас, — ввічливо попросив він. 
Мама з Шоном неохоче покинули палату. 
— Я тут більше двох тижнів, тому, впевнена, що рахунок за моє лікування просто захмарний, — я прокашлялася. — Мені не дуже зручно про це запитувати, але чи могла б я оплатити все частинами? Моя страховка, вона… не передбачає такого роду… моментів. 
— Не хвилюйтесь, міс Гарпер, ваше лікування повністю оплачене, — бадьоро повідомляє він. 
— Правда? Ким? — хмурюсь я. 
— Певно, вашим нареченим. Я не дуже вникаю в справи бухгалтерії, але точно можу сказати, що оплачено в повному обсязі, та навіть більше. 
От придурок, вирішив, що купить мене? Ну це вже ні. Я не дуже розраховувала на його фінансову підтримку раніше, тим паче, не робитиму це зараз. 
— Добре, — механічним голосом робота промовляю я. — То що там стосовно виписки?

Ми сідаємо в автівку Шона, тут гаряче і немає свіжого повітря. Я опускаю скло, хапаючи ротом кисень. 
— Ось, це тобі, кохана, — каже Шон солодким голосом. 
   Я повертаю голову і бачу коробку з айфоном останньої моделі, яку він простягає мені. 
— Я сама в змозі купити собі телефон, дякую, — відмовляючись приймати подарунок, кажу я. 
— Я його вже купив. Він твій, — наполягає він. 
— Доню, не ввічливо відмовляти, — з заднього сидіння повчає мама. 
— Я правда не можу це взяти. Ти ж знаєш, що залежати від когось — останнє, чого мені хотілося б, — схрещуючи руки на грудях, кажу я. — І так, я поверну тобі всі гроші, що ти потратив на моє лікування… Поступово. 
— Це треба дякувати твоїй мамі, а не мені, — киваючи на заднє сидіння каже він.  
— Мам? — я розвернулась до неї, дивлячись в шоковане обличчя. 
— Ні, я… я гадала, що це ти заплатив, Шоне, — вона затиналася, говорячи. 
— Тоді хто ж? — запитально підвів брови чоловік. 
— Що ж, певно, фонд допомоги вимираючим китам таки приклав свою руку до цього, — саркастично процідила я. 
Лише одна людина приходить на розум, коли я думаю, хто б міг це зробити. І звісно, цей меценат — Кайл. 
   Тільки навіщо це йому?

Стіни орендованої квартири, яка за ці роки вже стала рідною, лікують мене лише своїм виглядом. Я переконала всіх, що зможу бути одна, та це навіть корисно. Тому мама вже полетіла додому, обіцяючи навідатися до весілля. От тобі, мамо і сюрприз, скоро ти дізнаєшся, що його не буде. А Шон, отримавши смачного ляпаса, за спробу поцілувати мене, пішов, гуркнувши дверима, і от вже третій день про нього ні слуху, ні духу. Слава яйцям! 
Сьогодні має прийти Мінді, аби розповісти все, що сталося підчас моєї відсутності, за парою безалкогольних коктейлів. Поки що, я не готова вливати в свій організм алкоголь. 
Один геній придумав доставку їжі, а мільйони ледарів, як я, цим користуються. 
Дзвінок в двері звучить, наче затягнута пластинка. Кладу нарізаний апельсин на тарілку — верх мого кулінарного мистецтва на сьогодні, та шкутильгаю, аби впустити всередину подругу, яка, наче навіжена, тисне на кнопку. 
— Тихіше, тихіше, ще пробʼєш стіну, — кажу я, прокручуючи ключ в замку. Добре, що в Шона лишився дублікат. 
— Бетані! — подруга кинулася на мою шию, притискаючи до себе. 
— Мі, ти зараз мене задушиш! - прохрипіла я. 
— Ой, вибач, вибач! — вона приклала руку до мого живота. — Чорт, тебе ж було поранено, от я дурна голова! 
— Все добре, але не будь такою гарячою, —я усміхнулась їй, розглядаючи обличчя. — Я так скучила. 
— Я теж, — вона гірко усміхнулася. — Бісове відрядження! Я просила містера Левінсона, аби замість мене прислали когось іншого, як тільки дізналася про тебе. Проте, він сказав, що після повернення дасть мені пʼять днів відпочинку зі збереженням заробітної плати, але він не може мене замінити саме зараз, — тараторить дівчина. 
— То тебе таки назначили на моє місце? — запитую я. 
— Що? А, ні, не зовсім. Замовник переніс терміни, невдовзі після твого зникнення. В нас є додаткові два місяці. Гадаю, що Стів до останнього сподівався на твоє повернення, тому, тимчасово заморозив роботу на цим проєктом. Тим паче, в тебе було вже майже все готово. 
— Чому ти стоїш на порозі, ходімо, — обіймаючи її за талію, прощебетала. — Я замовила індійську кухню. 
— Що? Ні! Ти не можеш зі мною так вчинити! Я лише скинула три кілограми! — вона примружила очі. — Що там? 
— Чікен Тікка Масалла, — з хитрою посмішкою протягнула я. 
— Ще скажи, що й рис замовила, в якості гарніру? — опускаючи кутики губ запитала вона. 
— Ага, все як ми любимо, — мої брови затанцювали на лобі. 
— Ну привіт, три кілограми, вам вже час повертатися на місце, — погладжуючи себе по животу сказала Мінді. 
— Припини! - засміялась я. — Від одного разу неможливо набрати три кілограми. 
— Добре тобі говорити, ти ніколи не знала як це - носом подихати біля свіжого хліба і відчувати, що калорії вже біжать по твоїх ляжках, аби спокійно лягти там зайвими сантиметрами. 
— Мі, це лише в твоїй голові. В тебе немає зайвої ваги, —оглядаючи її констатувала я. 
— Ні, все добре, правда. Давай не будемо про мене, — вона зморщила лоба. — Розкажи краще що з тобою сталося? 
  
Я переповідала їй все, що й слідчому, залишаючи в історії лише пʼять відсотків правди. Не думаю, що хочу ділитися цими подіями хоч з кимось. 
Ми їли, запиваючи це безалкогольним аперолем, точніше тоніком з грейпфрутовим соком. Спеції обпалювали язик, зігрівали нутрощі, переносили в минуле, коли ми з Мінді поглинали таку їжу тонами, після пар в університеті. 
   Наше знайомство відбулося на першому курсі, і ми досі разом. З міста в місто, з одного місця роботи на інше, - завжди поруч. Навіть, певний час, разом орендували квартиру тут, поки вона не з’їхала до свого хлопця, а потім швидко з ним порвала. Та за той час ми встигли зрозуміти, що занадто цінуємо особистий простір, аби нову з’їхатися.