Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Варто звернутися до майстра, щось дзвінок працює геть кепсько. Звук, який розноситься квартирою викликає мурахи по спині, своєю моторошною тягучістю. 
— Ти на когось чекаєш? — запитує Мінді, розбавляючи своє віскі колою. 
— Ні, — я подивилася на годинник, що блимає синім на панелі мікрохвильовки. Одинадцята ночі.
— Бет, — прошепотіла Мінді. — Може не будеш відкривати? — в її очах поселився чистий жах. 
— Що ми кажемо смерті? — я процитувала фразу з нашого улюбленого серіалу. 
— Не сьогодні, — тремтливо відповіла подруга. 
— Саме так, — я підвелася і рушила до вхідних дверей. 
— Що ти робиш? Я сказала «не сьогодні», а не «просто зараз! — якщо ви не знаєте, як можна кричати пошепки, то це можна робити саме так. 
— Мі, я подивлюсь у вічко. 
— Ага, і отримаєш кулю в лоба! 
   Моя рука піднялась, змушуючи її притихнути. 
Я заглянула по той бік дверей, затримуючи подих. 
   Серце впало в пʼяти. 
   Курʼєр з великим букетом чорних троянд стояв і натискав на дзвінок, ніби йому за це заплатили гарні чайові. 
— Ну що там? — тихий шепіт подруги залоскотав вухо. 
— Чорт! Мінді! Не можна так підкрадатися! — крикнула я. 
Курʼєр почув активність і ще наполегливіше натиснув на бідолашний дзвінок. 
— Чому ти тут? Ти мала сидіти і казати «не сьогодні»! 
— Ну вже ні, якщо ти йдеш, то і я йду. 
— Ох, Мінді! Ну все, зараз точно потрібно відчиняти, — видихнула я. 
— Хто там? — вона зробила два кроки назад. 
— Безликий, хто ж ще! 
Я відчинила двері і побачила молодого хлопчину, який тримає вдвічі більший букет, аніж був в лікарні. Такі ж самі троянди, точнісінько. 
— Доставка квітів для міс Гарпер, — переводячи погляд то на мене, то на подругу, сказав хлопець. 
— Це я, ця нещасна, — підіймаючи руку, повідомила, обережно усміхаючись. 
— Поставте свій підпис про отримання, — простягаючи синю папку попросив він. 
Я поставила закарлюку, яка нічого спільного з моїм підписом не має. 
— Можу я дізнатись від кого це? — знаючи відповідь, запитала я. 
— Ні, замовник вирішив залишитися…
— Анонімним, — перебила я його. — Що ж, дякую. 
Я зачинила двері перед його носом. 
— Бет, що це? — тремтливим голосом запитала дівчина. 
— Це… — я оглянула троянди. — Це, Мінді, певно, квіти. 
— Я не дурна і сама це бачу. Але від кого? Шон, окрім свого улюбленого білого, нічого не знає. 
— Ти сама чула. Інкогніто, — стискаючи плечі сказала я. 
Чорна записка виднілася серед пелюсток. Я непомітно витягла її, ховаючи в кишені, та швидко побігла у ванну кімнату. Закрилася, наче маю робити щось незаконне. 
Серцебиття відлунювало у вухах, щоки зробилися гарячими. Я розгорнула і пробіглася очима по словах.

Легкого одужання, Бетані
🌙

Дякую, Кайле!