Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Діти йдуть в школу, відпочивши після літніх канікул, а я повертаюсь на роботу. Чомусь так страшно і хвилююче, що мій шлунок спазмує, викликаючи нудоту, коли я бачу велику будівлю, від скляних поверхонь якої відбивається сонячне проміння. 
   На мені біла футболка, чорна, атласна спідниця міді і конверси. Поки що, про підбори я навіть не думаю, це буде знущання над собою. Волосся, що вчора було дбайливо пофарбоване Мікаелою, моєю незмінною майстринею із золотими руками, я зібрала в низьку зачіску, залишивши два тонких пасма біля обличчя. Переходжу дорогу на зелений сигнал світлофору і чую, як з кожним новим кроком моє серце гепає все швидше. 
   На шиї красується горлиця. Ловлю себе на тому, що тримаюсь за неї, до болю стискаючи. 
— З поверненням, міс Гарпер, — привітно каже Філіп, величезний охоронець з поглядом плюшевого ведмедика. 
— Привіт, Філ, — я радію, що на зміні саме він. — Як ви тут без мене? 
— Ох, важко. Всі в офісі так хвилювалися за вас. Радію, що ви з нами. 
Я усміхнулась йому, приклала перепустку до сканера і пройшла всередину. Метушливий офіс вже з самого ранку наповнений людьми, кожен з них вітається зі мною, навіть ті, з ким наші шляхи ніколи не перетиналися. Що ж, певно саме я була приводом їх розмов і пліток останні, майже два місяці. 
Стукаю в кабінет містера Левінсона, він запрошує зайти, а секретарка підбадьорливо підіймає кулак. 
— Бетані, яке щастя, що ти знову з нами! — каже він, підіймаючись з-за столу. — Ти могла б ще перепочити, але вже рвешся до роботи. 
— Дякую, знаєте, я вже відпочила, на роки вперед. Більше не хочу такої затяжної відпустки. Тим паче, терміни виконання замовлення підходять до кінця. 
— Наше щастя, що замовник знову відтягнув все, ще на один місяць, тому в тебе буде багато часу, аби все підготувати. Не поспішай, — він сідає в глибоке крісло, запрошуючи мене зайняти місце навпроти нього. 
— Ще на місяць? Додатково? — я підвела брови. — Мінді казала, що він і так вже відтягнув терміни. Я гадала, що матиму ще тиждень. Цього часу цілком вистачило б, аби все підготувати. 
— Всесвіт любить тебе, дає всі умови, аби ти не перенапружувалася, — демонструючи не природньо білі зуби каже він. 
— Що ж, певно це навіть на краще. Там є певні рішення, які я хотіла б переглянути. Тепер в мене на це буде достатньо часу. 
    Я роздивляюся його синю краватку з дрібними зірками, згадуючи свій півмісяць. Обережно кладу руку на стегно і погладжую його через прохолодну тканину. Контур зарубцювався, і більше не болів. Лише після гарячого душу він червонів і давався взнаки. 
— З гарних новин — ми покращили умови твого страхового полісу. Сподіваємось, що це не знадобиться, звісно, — прочистивши горло сказав бос. 
— Дякую, це дуже щедрий подарунок, — я відсмикнула руку від рубця, тому що думки почали відлітати кудись далі, в будинок біля лісу, який стерто з лиця землі язиками полумʼя.

Я часто думаю про Брі, Ріка та Кайла. Якось ввечері мені захотілося погратися в детектива і знайти хоча б якусь інформацію про нього. Усе дарма. Перша сходинка, через яку я спотикнулася, з’явилася доволі швидко. Я знаю його ім’я, і на цьому все. Ні прізвища, ні роду занять, ні якихось інших подробиць, окрім розмальованого обличчя. 
Історія пошуку мого браузера: 
«Кайл з розмальованим обличчям»
«Чоловік з малюнком черепа на обличчі» 
«Кайл, Рік та Дюк - злочинне угрупування» 
«Пожежа в лісовому будинку» 
«Викрадення людей чоловіком з розмальованим обличчям» 
«Кайл…» 
   Голова вибухнула. Якщо я перевірятиму всіх Кайлів, що колись залишили свій слід в інтернеті, то мені потрібно буде витратити все життя, за умови, що воно буде триватиме років двісті.

   Не знаю, на що я розраховувала, заходячи у свій кабінет. Можливо, думала, що вся підлога поросте мохом, а стіл покриється товстезним шаром пилу. Проте, все на своїх місцях, таке ж, як і було, ніби я лише на хвилину вийшла та повернулася. 
    Я провела кінчиками пальців по поличках, на яких стояли міні-макети моїх дизайнів інтер’єру. Розгорнула записник, куди внесено план на кожен робочий день, вдихнула запах паперу та чорної гелевої ручки. Спинка шкіряного крісла заскрипіла, під натиском долоні, я чула цей звук сотні разів, але саме зараз він звучить так добре та затишно. 
Натискаю на кнопку живлення компʼютера, він тихо гуде, вітаючи мене з поверненням. 
— Стефані, я можу попросити чорну каву без вершків, з однією ложечкою цукру, будь ласка? — говорю в телефон, що з’єднує мене з помічницею. 
— Звісно, за дві хвилини буде готово. 
   Я підводжуся, дивлячись на синій монітор завантаження операційної системи, і підходжу до акваріуму з золотими рибками. Хтось турботливо годував їх, поки я була відсутня. Вони цілком бадьорі й грайливі. Коли стукаю нігтем по склу, всі підпливають, аби привітатися. 
— Ваша кава, — заходячи в двері, каже Стефані, двадцятитрирічна дівчина, що прийшла до нас на практику і залишилася працювати. Я взяла її під своє крило, адже у відділі маркетингу, Полл щодня доводив її до сліз. — Можливо щось ще? — усміхаючись запитала дівчина, поправляючи окуляри на переніссі. 
— Так, підготуй для мене оновлення стосовно наших запланованих зустрічей. Гадаю, що мої записи вже не актуальні, — я підійшла і взяла каву з її рук. — Дякую. 
— Так, я оновлю документ на вашому диску, — вона підняла голову, дивлячись на мене з висоти свого маленького зросту. — Приємно бачити, що ви тут, міс Гарпер. 
— Стеф, прошу, називай мене просто Бетані, менше офіціозу, — я зробила ковток кави і закотила очі від задоволення. - Сподіваюсь, допоможе прокинутися. 
Дівчина вийшла з кабінету, залишаючи мене саму. Що ж, варто братися до роботи .
   Я сідаю на крісло, паралельно попиваючи напій, та  натискаю на пробіл, аби розблокувати робочий стіл. 
   Чашка в руках втрачає правильну траєкторію, і кава опиняється на білій футболці. 
   Незграбність тут ні до чого. 
   Замість звичного пляжу, з високими хвилями, з монітора на мене дивиться чорний півмісяць. І нехай хтось назве мене параноїком, та я знаю чиїх рук це справа. 
    Я маю зловити за яйця цього сучого сина, і нехай він більше не дражнить мене, кидаючи всілякі знаки. Тоді в нього не буде іншого виходу, окрім як розповісти все, що він знає про мого батька. І повідомити що сталося з Ріком та Брі. 
   Цікаво, які почуття він хотів викликати цим?    Страх, напруженість, готовність плакати і ховатися? Ні, я збіса зла, що зі мною грають у ігри, правил яких навіть не пояснили. 
   Футболку лишень шкода. Вона нова.