Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

Але раптом біля галявини з’явилися двоє – пара молодих людей. Помітивши їх я одразу зрозумів – це закохані. Ось ще є вічною цінністю! Ось що ніколи не викличе розчарування! Кохання! Воно завжди було і завжди буде. Ось що буде надихати поетів і робити душі людей прекрасними!  

Вони зайшли на галявину і підійшли до мого самотнього, але гарячого вогнища і спитали чи можна їм зупинитись не на довго на цій же галявині, вони мовляв, мені заважати не будуть. Я в пориві ліричної сентиментальності і поетичного піднесення відповів їм віршами – експромтом, що складався з уривків з різних сонетів Петрарки і власних імпровізацій в риму: 

«Промчали дні мої наче оленів
  Коса хода. Час щастя був коротший
  Ніж помах вій…
  ………………..
  Що привело вас в край забутий
  Богами і людьми, яких думок сувій?»

Їхня відповідь була для мене несподіваною: «Та ми так… На одну ніч… Викурити косячок і потрахатись…» 

Стежка четверта. Проповідник.

Я блукав і блукав навколо гори Холодного Споглядання. Самотність не гнітила мене. Зустрічалися різні звірятка які дивилися на мене здивовано-переляканими очима: від білочок до тхорів. Я зупинився на черговій галявині біля невеликого водоспаду, що утворював вир серед величезних каменів. Я занурював своє тіло у холодну крижану воду і думав про Конфуція: його відлюдництво було серед людей. Він мріяв знайти досконалу людину і розумів марність своїх пошуків. Хоча сприймав саму ідею не так безнадійно як Діоген… 

Мої роздуми перервала несподівана поява: на галявині з’явився… Хто б міг подумати? Патріарх. Апостол. Справжній. Сивий, бородатий, з просвітленим поглядом. Привітавшись, як вітаються хіба що носії одкровення, він попросив мене про делікатну послугу якщо мені, звісно, буде не важко це зробити. Він говорив дуже ламаною російською мовою з сильним закавказьким акцентом. Він пояснив мені, що він мандрівник, гуру і громадянин Всесвіту. Сюди прибув з Тибету, де провів кілька років у монастирі вивчаючи Ваджраяну. По його словам саме на цю галявину мають прибути сьогодні шукачі істини і прихильники істинної віри з різних куточків світу. І їм необхідна саме ця галявина, а не інакша. Бо, по-перше, тут місце особливої сили, а по друге давно домовлено, що зустріч відбудеться саме тут. І, оскільки, я не посвячений у їхнє таємне коло, то не можу бути присутній. Я погодився, сказавши, що таких галявин я в тутешніх краях знаю багато. Згорнув табір і зібрався йти. Це викликало радість у гуру, в якості подяки за мій благородний вчинок він навіть запросив мене на їхню урочисту трапезу. Я звісно прийшов – було цікаво, без перебільшення. Ще б пак – я побачу справжніх шукачів Істини, людей світла. 

На галявині зібралося чимало молодих людей – вони, щоправда, більше нагадували хіпі, аніж віруючих чи анахоретів. Трапеза була скромною – по сухарику і жменці сухофруктів на кожного, що запивалося досить непоганим чаєм без цукру. Трапеза підкріплювалась проповіддю гуру. Концепція його була не оригінальною – якась суміш буддизму, індуїзму, суфізму та даосизму, замішана на сучасних модернових роздумах. Основна думка вчителя життя полягала в тому, що треба зректися матеріальних благ – роздати бідним, або ще краще пожертвувати своє майно секті і жити тим, що Бог посилає не думаючи про день завтрашній, бо існує тільки вічне сьогодні. Я ловив себе на думці, що все це я вже читав, нічого нового я не почую. Потім вони били в барабанчик, грали на сопілці, танцювали навколо вогню свої дивні танці, медитували і співали мантри. Після цього посідали в коло і почали сповідатися гуру – розповідати про свої проблеми і гуру який тут же розраджував. Все це нагадувало прийом у психіатра: «В мене є проблеми і я хочу поговорити про це…» Періодично гуру знову повертався до проповіді – він згадував різних мислителів давнини, які на його думку досягли досконалості і просвітлення. І серед найвищих мудреців він чомусь найчастіше згадував Гафіза. Потім дійшла черга і до мене. Гуру люб’язно надав мені слово, сказавши, що це людина, яка гурту істинної віри надала послугу. Розповідати про себе мені було не цікаво – я взяв і процитував Гафіза – з того, що згадалося:
«Щоб ця плоть моя тлінна безсмертя дізнала,
  Принеси, о сакі, життьового напою!
  В мене очі – на вінцях, душа на долоні!
  За вино її візьмеш, клянусь головою!
  Не дохитуйсь, неначе троянда од вітру:
  Я до стіп твоїх душу розсиплю росою…
  Другу й третю струну вдар на чангу, музико,
  Слав той місяць, що всіх переважив красою!...»

На подвижників і їхнього гуру це справило враження вибуху бомби. Вони заявили, що я махатма і гуру. І що вони готові прийняти мене у своє коло і слухати слова Істини, що втілюються через мене у цьому грішному світі. Але подякувавши за цікавий вечір і пояснивши, що я самітник і відлюдник, я помандрував далі. Ходив по горах і думав, що ось – є насправді в світі люди, які ось так – зрікаються бруду світу сього, проповідують Істину…

Через кілька днів я повертався в місто людей і машин. Коло села мені трапився знову цей сивобородий гуру. Він розмовляв по мобільному телефону і вів розмови далекі від божественних: пояснював своєму далекому співрозмовнику скільки він брав грошей за участь у семінарі, скільки слухачів було, скільки вони заробили і як ці гроші будуть ділити…

«О, часи, о, звичаї!...»

2010