Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

                            «Ну от і все.
                              Загубилась стежка
                              У високій траві…»
                                                            (Йоса Бусон)

Стежка перша.  Рембо.

Липень тільки починав бути собою. І це відчувалося – папороть пахне так тільки тоді. Коли пора стає теплою і доброю до тіла, мені не сидиться в місті серед людей і машин, що сотворили люди. От і тоді – понесло в Дикий Край. Не в пошуках чогось, а бути собою. Поблукав-поволоцюжив я в ущелину Відчаю. Та місцина вабила мене завжди своєю незайманістю – ліси-праліси там завжди були дрімучими і давніми, мохи не знали людської ноги, що тиснула їх ще більше до землі, дерева не відали злої холодної сокири, а потоки доторку теплих рук. Проте подорож цього літа виявилась низкою розчарувань – як в бутті цієї ущелини так і в людях. До ущелини Відчаю ведуть багато стежок – деякі річковою долиною, деякі через гірські хребти обабіч скель та гущавини жеребу, але всі вони виявились Стежками Розчарувань. Я цього не знав і не очікував. Хоча чи варто, взагалі, очікувати чогось…

Найболючіше розчарування було в тому, що ущелина відчаю перестала бути дикою і незайманою, як молода гірська коза – до ущелини дісталися лісоруби. Вони проклали туди дорогу бульдозером перетворивши її в суцільне місиво. Весь праліс в тих краях їм, звісно, вирубати годі, але… 

Я брів гірською стежкою навмання і думав про те, що для відлюдника лишається все менше місць для пошуків істини. Проте старезні буки і смереки повернули мене до роздумів про вічне. Я йшов і слухав тишу. Дорогою траплялися звірятка – крім своїх улюблених орла та змії я побачив горностая, білочку та оленів, що гордовито втекли в хащі. 

Раптом на стежці з’явилася постать, що рухалась мені на зустріч впевненим кроком героя. Ледве побачивши його я відчув класику оспівану Фрідріхом Ніцше та Джеком Лондоном: сталеві м’язи випирали з-під тісної сорочки, яку він не застібнув – зав’язав, на голові бандана, на обличчі трьохденна голлівудська щетина, на поясі фінський ніж, через плече патронтаж з чисто вестернівськими патронами, на плечі старий кріс – гвинтівка, що багато бачила, погляд вогненний, черевики важкі. Справжній Рембо – тільки тутешній. 

Ну, як тут було обмежитись лаконічним «привіт» чи «честь»? Порівнявшись з ним я вигукнув: «Великому мисливцю – великого звіра!» 

Я вже очікував почути відповідь хрипле і суворе: «Йду вбивати ведмедя – в мене свої рахунки з цим людожером!» Але де там… 

У відповідь я почув якийсь переляканий тонкий голос: «Та я це… Того… Йду техніку сторожувати…» 

О, ні! Люди змаліли…    

Стежка друга. Філософ.

Наступне розчарування трапилось мені біля мого табору, де я варив свою мандрівну їжу і слухав шум річки. Стежка перетинала рінь, яку я обрав собі, як місце для тимчасового спочинку. Місце для тривалого спочинку не обиратиму – спочину де випаде. Річка говорила мені про вічне – і не тільки про те, що все минає і все тече. Ця місцина була не в самій ущелині Відчаю – біля, в гірській долині, звідки в ущелину можна при великому бажанні потрапити. Я торкався руками трави і думав про епоху античності – до філософії там спонукали дві речі – спекотний клімат і легкий бриз з Середземного моря – цього «Мезогейос Таласса». Сама по собі спека хоч і не дозволяє працювати після обіду, змушує до мимовільного дозвілля, але вбиває будь-яку думку, спонукає до фаталізму. Але якщо додати ще бриз… Саме тому в Персії та Єгипті були релігійні подвижники, а не філософи. Заратустра був не філософом – це Ніцше його таким зобразив… 

Мої роздуми перервалися появою на стежці дивної фігури – точніше двох. Стежкою йшов босий чоловік з сивою бородою, вдягнутий в лахміття, яке нагадувало хламиду Сократа. Він ішов босим, поруч біля нього йшла вівця – біла з чорними плямами. Він щось розказував вівці – говорив з нею – певно, тлумачив своїй єдиній слухачці якусь високу істину, яка щойно йому відкрилась (бо люди не гідні його високих істин, а зберігати їх в собі несила). Зовні він справді нагадував філософа-кініка, що зневажає умовності людського буття, «блага» цивілізації, докучливість і суєту суспільства, людину, що живе заради Істини. Ось він – Добрий Пастир, що пасе – нехай не отару, а одну вівцю. 

Коли він порівнявся зі мною я привітав його, сподіваючись почути у відповідь якусь маленьку мудрість яку, звісно, збережу, пронесу крізь роки і пил міст. 

Але у відповідь почув: «У-у-а! А-е!» А потім якусь нісенітницю… «Філософ» виявився місцевим божевільним, що кожен божий день здійснював свій нікому не зрозумілий ритуал – йшов зі своєю вівцею в гори стежкою і вертався ввечері в село… Він справді жив у своєму світі, який іншим людям – і мені в тому числі – незрозумілий. Його ментальний світ міг бути по своєму цікавий чи навіть гідний поваги, як світ кожної живої істоти, яка має право на життя. Але від філософії і мудрості це далеко…

Стежка третя. Закохані.

Біля ущелини Відчаю іноді ходять різні люди. Сього літа в неї зазирнули лісоруби, а так люди проходять мимо тієї ущелини. Колись я наївно думав, що всі люди, що йдуть в гори, йдуть туди в пошуках одкровень, споглядання, Істини, Бога. Щоправда, виявилось, що більшість йдуть туди аби посмажити м'ясо вбитих тварин та випити розчину етилового спирту. Але ж і в часи античності саме більшість засудила Сократа до смерті, а Платона двічі продавала в рабство, Езопа бачила лише горбатим рабом, а Гомера сліпим жебраком. Більшість в усі часи жадала «хліба й видовищ», а вічне та прекрасне творили особистості. Я думав про це сидячи ввечері біля вогню на галявині Самітника. Ця галявина далеко від ущелини Відчаю, тільки окремими стежками можна звідти в ту ущелину потрапити – та й то оті стежки треба знати. Я вже думав цього дня мою самотність ніхто не обірве гомоном, ніхто не порушить тишу моїх думок.